3

— Вбити? Він вам погрожував? — насторожився Олесь. — Знаєте, в цьому випадку краще звернутися до поліції, і негайно! 

Дівчина усміхнулася одними краєчками губ:

— Та ні, нічого такого не було. Він поводиться, як завжди, ніколи мені й слова поганого не сказав. Навіть коли я спалила праскою його улюблену сорочку, він тільки попросив мене наступного разу бути уважнішою…

— Тоді чому ви зробили такий висновок? 

Олесеві все більше здавалося, що відвідувачка його розігрує, або ж є психічно неадекватною. Він уже встиг переконатися, що божевільні люди часто на перший погляд здаються цілковито нормальними, проте в їхній свідомості часто зріють неймовірні нав'язливі ідеї.

— Ви думаєте, у мене поїхав дах? — раптом спитала дівчина, дещо виклично поглянувши йому в очі. — Мені іноді самій так здається. Але я чула, що ненормальні зазвичай вважають себе цілковито здоровими, тому це точно не мій випадок.

— Ну, я не лікар, і не психолог, — знизав плечима Олесь. — Давайте краще ви розповісте мені детально, чому у вас з'явилася підозра, щодо вашого… гм… шефа.

— Так, звичайно, — рудоволоса з готовністю кивнула головою. Вона дістала з сумочки кілька складених навпіл аркушів паперу з якимось надрукованим текстом і простягнула їх Олесеві. — Ось, погляньте на це, будь ласка!

Олесь узяв роздруківки, розгладив на столі першу, титульну сторінку і почав читати…

***

Чоловік сидів за накритим до обіду столом.  Здавалося, він на когось чекає. Перед ним лежав айфон останньої моделі і він поглядав на екран, неначе збирався завчити те, що там бачив, напам'ять. Побачене йому не подобалося, це було видно по зморшці, яка утворилася між його брів.

За вікном, розчиненим у впорядкований кращим ландшафтним дизайнером сад весело щебетали птахи. Свіжий вітерець доносив до Родіона пахощі весняних квітів. Його слух уловлював дзюрчання фонтана, що зображував русалоньку, яка сиділа на камені та сумно дивилася кудись вдалину. Це було його улюблене місце, так би мовити, місце сили, яке він ніколи нікому не показував. Сидів там сам і думав про своє життя. 

Але от рипнули двері і до вітальні увійшла дівчина, вбрана в строгу форменну чорну сукню з білим комірцем і фартушком, що нагадувало Родіону шкільну форму радянського зразка,  яку він ще встиг застати, коли вчився в молодших класах. Він повернувся і зміряв дівчину поглядом з ніг до голови. Вона, як завжди було в таких ситуаціях, знітилася і трохи зіщулилася, немов їй було соромно за свою ідеальну фігуру, яку так звабливо підкреслювала обтягуюча коротка сукня. А ще на ній були туфлі на високих підборах, які робили стрункі ноги ще довшими. Довге руде волосся було зібране на потилиці в пучок і гладко зачесане, тільки спереду перехоплене білою стрічкою, під колір фартуха.

Вона принесла тацю, на якій стояла чашка кави, тарілочка з свіжовипеченими млинцями та розетка з варенням. Родіон ще з дитинства обожнював млинці з варенням, просто не міг без них жити. І от зараз, коли став багатою і відомою в бізнесових колах людиною, не міг відмовитися від того, щоб не почати день з улюбленої страви.

— Смачного, Родіоне Васильовичу, — ледве чутно проказала дівчина, опустивши додолу свої виразні, зелені, як перше весняне листя, очі.

Він не удосужився нічого відповісти, знову підсунув до себе айфон і щось там поклацавши, подивився на результат. Побачене його не обрадувало.

Він поглянув на свій швейцарський Ролекс і відзначив, що до ділової зустрічі, призначеної на опів на третю, у нього в запасі ще ціла година. Отже, час є, і він може втілити свій задум у життя.

Його очі знову спинилися на сором'язливій дівчині, що прибирала зі столу. Рука піднялася і вже готова була обійняти її за плечі і притиснути до себе, та він наразі передумав.

Натомість подивився на неї і запитав суворим голосом:

— Уляно, ти вийдеш за мене заміж?

Дівчина здригнулася і впустила чашку з недопитою Родіоном  кавою. Темно-коричнева пляма розбіглася по білосніжній скатертині, й Уляна швидко заходилася вимочувати її серветкою.

— Покинь те все, — сердито сказав її господар. — Дивися на мене!

Дівчина затремтіла вся, але слухняно виконала наказ Родіона.

"Отже, не зовсім дурна, хоч і розтелепа," — підсумував він. А ще вона має прямо таки  модельну зовнішність. З такою не соромно буде з'явитися на якомусь світському прийомі. Аби вона тільки рота не розкривала. Бо той нещасний сільський говір зіпсує все враження.

— То що, Уляно, я чекаю, — строго сказав він. — Ти будеш відповідати чи ні?

Дівчина якусь мить мовчала, тільки на її обличчі відобразився великий подив. 

— Так, — сказала вона. — Дякую, пане Родіоне.

"Вона кінчена дурепа, — подумав Родіон, встаючи з-за стола та беручи в руки свій айфон. Йому пора було на роботу. — Дурепа, яких мало. Але саме така мені і потрібна…"

***

Це виглядало як початок якогось жіночого роману. Олесь такі історії не читав, він віддавав перевагу трилерам і фантастиці. Але його мама обожнювала маленькі книжечки в м'яких паперових палітурках, з аляпуватими зображеннями м'язистих молодиків, які зливалися в пристрасних поцілунках з героїнями в сильно декольтованих сукнях. Колись у дитинстві він навіть пролистав кілька таких творів — в основному, заради відвертих сцен, бо ж було цікаво, як саме "те" відбувається. І пам'ятав відчуття, яке в нього тоді залишилося — нібито вступив босою ногою у зіпсований, розтовчений на дорозі персик. Пахне непогано, але до їжі вже не годиться, і хочеться швидше вмитися.

— Цікава історія, — сказав він більше із ввічливості. — Це ви написали? 

Дівчина закотила очі під лоба і поглянула на нього з таким виглядом, наче не розуміла, як можна детективові бути таким нездогадливим.

— Ну звісно, що ні! — заявила вона, струснувши пишною гривою мідного волосся. — Автор цього шедевру — якраз мій шеф, Арсеній Метельський. Він відомий письменник, ви, мабуть, чули про нього?

Олесь заперечно похитав головою.