2

Олесь Нечипоренко окинув поглядом свої улюблені фіалки на підвіконні і зітхнув. Бо побачив два великі мішки для сміття, у  котрі тільки що безжально вивантажив вміст шухляд свого письмового столу.  Після чого він  підійшов до дверей свого офісу, взяв викрутку і почав  відкручувати табличку, яка свідчила, що за цією адресою знаходиться приватне детективне агентство “Шерлок”.

Робота вже наближалася до завершення, коли він почув у коридорі квапливий стукіт жіночих підборів.

“Цок-цок-цок”,  — лунало все ближче і ближче, а потім все стихло.

Він повернув голову — і майже впритул зіткнувся з мініатюрною руденькою дівчиною з великими зеленими очима, які насторожено дивилися на нього з-під пухнастих вій.

 — Вибачте, а це ви детектив? — спитала незнайомка.

Олесь покрутив у руці табличку, котра окремо від дверей виглядала якось по-сирітськи.

 — Так, я був детективом, — після миті роздумів промовив він. — Але вирішив з цим зав’язати.

 — Хіба про професію говорять “зав’язати”? — здивувалася рудоволоса. — То хіба про різні шкідливі звіички...

 — Часом професія теж може добряче нашкодити, — буркнув Олесь.

 — Отже, ви вже не працюєте?

 — Саме так.

 — Як шкода, — вона механічно почала накручувати на палець пасмо довгого хвилястого волосся. — Бо я потрапила в халепу і не знаю, до кого звернутися…

 — Можете пошукати іншого детектива в газеті безкоштовних оголошень. Або в інтернеті, — Олесь увійшов до кабінету і вкинув табличку в мішок для сміття. Потім дістав з шафи велику картонну коробку і почав пакувати туди свою колекцію фіалок.

Однак дівчина вирішила не здаватися. Вона увійшла за ним до офісу і зупинилася посеред кімнати, критично оглядаючи весь розгром, який тут панував. 

 — Розумієте, — тихо сказала незнайомка, — ви одразу викликали в мене довіру. Ви такий… милий…

Олесь підвів очі від коробки і здивовано поглянув на цю яскраво розмальовану нахабу.

 — Можете не старатися, — відповів він. — Зазвичай кокетство на мене не діє.

 — А що діє? — дівчина прожогом відкрила сумочку і дістала з неї стильний шкіряний гаманець. — Може, оце?

 — Агентство припинило свою роботу, — відрізав Олесь. — Перепрошую. Нічим не можу вам зарадити.

Вона стояла і розгублено кліпала очима. 

“Які зелені, — подумав Олесь. — Мабуть, це контактні лінзи”.

На маленькому носику дівчини було ледь помітне ластовиння. І сама вона чимось нагадала Олесю героїню казкової повісті Астрід Ліндгрен Пеппі Довгупанчоху. Певно, у дитинстві ця дівчина була такою ж збитошною і непередбачуваною, як Пеппі.

А зараз, попри самовпевнений і бадьорий вираз обличчя, він побачив у її очах розгубленість і страх. 

Схожу картину щоранку спостерігав у дзеркалі, коли голився і намагався триматися молодцем, не розкисати... але, чесно кажучи, виходило поганенько.

 — О’’кей, — швидко сказав він, вказуючи відвідувачці на крісло. — Я можу вислухати, яка у вас проблема і дати пораду, як діяти далі, до кого звернутися. Але сам розслідування вже не вестиму. На превеликий жаль…

Дівчина зітхнула.

 — Добре, я буду вам дуже вдячна і заплачу за консультацію, — тихо сказала вона. — Бо я реально почуваюся загнаною в глухий кут.

 — Що ж у вас трапилося?  — він сів за стіл, поклав підборіддя на сплетені долоні і уважно поглянув на неї. — Мабуть, чоловіка у зраді запідозрили?

Це була одна з найчастіших причин, з якою зверталися до нього добре забезпечені жінки — перевірити наявність у благовірного коханки і зібрати компромат для подальшого розлучення.

 — У мене немає чоловіка, — руденька дуже мило знітилася, але вже за мить знову дивилася на нього серйозно і стурбовано. — Тільки я навіть не знаю, з чого почати. Розумієте… я впевнена, що мій шеф хоче мене вбити...