1

Дівчина підійшла до вікна і  розсунула важкі темно-зелені портьєри. Промінь літнього сонця  відразу впав їй на обличчя і змусив усміхнутися. 

Вікно виходило в розкішний, хоч і трохи запущений сад. Взагалі ця садиба нагадувала їй старовинні особняки з романів Дафни Дю Морьє, які вона перечитувала не один раз. Тут у кожній кімнаті, в кожному предметі меблів відчувалася якась своя таємниця. Господар полюбляв антикваріат, але це не було кітчеве зібрання  речей під девізом “по-багатому”, навпаки, усе тут виглядало  шляхетно та природньо, немов кімнати обставляв досвідчений дизайнер. А може, так і було?

Хоча їй Метельський сказав, що будинок дістався йому у спадок від дядька — старого парубка, що працював ювеліром і так нажив чималі статки, а потім раптово помер від інфаркту. А до того її господар  жив у звичайній малогабаритній “хрущівці” і працював у якійсь конторі.

Ото ж щастить людям! На жаль, у неї самої не було заможних родичів, тож доводилося розраховувати виключно на власні сили . Але вона досі непогано справлялася! 

Зоряна відкинула назад своє важке темно-руде волосся, взяла мітелку з пір’я та заходилася протирати пил на книжкових полицях. Бібліотеку Арсенію, певно, також залишив покійний дядько, бо тут були переважно старі, солідного вигляду томи у стриманого кольору шкіряних палітурках. Від них навіть пахло давниною і якоюсь таємницею. 

Щоб було веселіше, дівчина увімкнула радіоприймач, який притулився на важкому металевому сейфі. Там, у  недрах цього неповороткого прямокутного монстра, певно, зберігалися родинні коштовності Метельських. Ну, там, алмази, рубіни, смарагди усілякі…

Вона задумалася, згадуючи, які ще назви дорогоцінних каменів існують у природі. А тим часом з радіоприймача залунала  романтична балада. Ритмічна спокуслива мелодія змусила мимоволі випрямити спину, а потім, сама незчувшись, вона почала танцювати. Рухаючись під музику, Зоряна могла забути про все на світі. Танець був її стихією, її пристрастю, сенсом її існування. І вона віддавалася йому повністю, у ці короткі миті відчуваючи себе по-справжньому щасливою. А далі… Далі будь що буде!

***

Чоловік тихо прочинив двері і спинився на порозі, немов зачарований видовищем, котре відкрилося перед ним. Його помічниця танцювала у променях ранкового світла, і йому аж дихання перехопило, такою ніжною і неземною вона виглядала. Немов тендітний білий метелик, що пурхає з квітки на квітку…

Раптом вона повернула голову і зустрілася з ним поглядом. Відразу спинилася засоромлена.

 — Ой, пробачте…

Метельський зробив крок до неї  і спинився, дивлячись згори вниз, тому що був набагато вищим.

 — Я не знав, що ви так чудово танцюєте, — сказав він.

 — У моїй роботі це не має значення, — Зоряна трохи винувато посміхнулася і швиденько заходилася знову витирати пил, але господар маєтку простягнув руку і спинив її.

 — Насправді все і завжди має значення, — повчально сказав він. — Випадковостей не існує.

Зоряна мовчки дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Іноді Метельський її бентежив.

Ні, їй гріх було скаржитися на свого працедавця. Він був інтелігентним, вихованим, ніколи не підвищував голосу, не загравав до неї. Своїм гостям незмінно представляв її як “особисту помічницю” і наголошував, що тільки Зоряні довіряє почесне право бути першою читачкою ( вірніше, слухачкою) його творів.

Але іноді він її трохи лякав, коли, як-от сьогодні, його погляд зупинявся і ніби заглиблювався кудись усередину своєї свідомості, а він починав розмовляти дивними афоризмами, котрі дівчина не завжди до кінця розуміла.

 — Вам подобається ця пісня? — несподівано спитав письменник.

 — Так, вона дуже приємно звучить.

 — А ви розумієте, про що вона?

 — Ну... — Зоряна відчула, що червоніє. — Я не дуже старанно вчила в школі англійську. Так, окремі слова розбираю…

Арсеній заговорив м’яко, не поспішаючи, роблячи паузи — мабуть, для того, щоб підібрати найбільш вдале слово:

 — Коли на вулицю опускається місячний промінь,

Змінюючи літню спеку на прохолоду, 

Я чую кроки десь унизу.

І світ перевертається — я даю волю своїм почуттям.

Для нас це місце святе,

Тому що тут ми займаємося коханням.

Я весь просочився солодким ароматом твоєї шкіри,

Я ношу на собі твій запах.

Усе, що мені зараз потрібно —  це тримати тебе у своїх обіймах.

Моє серце уже калатає, немов шалене,

А я ж лише до тебе доторкнувся…

 — О, — тільки і змогла сказати вона. — Вибачте…

Він посміхнувся. Йому було приємно бачити, як вона знітилась і опустила додолу очі.

 — Не вибачайтесь, — сказав він. — Навіщо вибачатися? Це всього лиш пісня…

Метельський повернувся  і неквапливо вийшов із кімнати, а Зоряна залишилася стояти непорушно, відчуваючи дивне хвилювання і млість у всьому тілі.

Пісня давно скінчилася, і кімната наповнилася бадьорими голосами радіоведучих, а дівчина довго не могла отямитися, знову і знову перебираючи в пам’яті дивні рядки.

Що він, чорт забирай, хотів цим їй сказати? 

***

Чоловік увійшов до невеликої кімнати, яка, на відміну від старої бібліотеки, мала сучасний дизайн і мінімалістичне, якщо не сказати більше — аскетичне — вмеблювання.

Тут він працював, висиджуючи за комп’ютером часом по вісім-десять годин на день. Тож ніщо не мало його відволікати чи дратувати. Письменництво було справою його життя, і він підходив до цієї справи вкрай серйозно.

Однак своїм новим романом Метельський був незадоволений.

Сів у крісло, перечитав останню написану сторінку. Незадоволено потер чоло. Ні, це не те, що йому треба! Зовсім не те!

А що, коли..?

Перед напівзаплющеними очима замиготіло біле видиво — то дівчина в легкій світлій сукні танцювала на фоні розчиненого в сад вікна. Маленька, легка, з хвильками мідного волосся, що вибилися з зачіски, вона нагадувала йому чи то німфу, чи дріаду із стародавніх міфів. Хіба може жива людина бути такою досконалою?