6. Розрита могила

Утім, своє зробив- ідею посіяв. Дід сказав:- Треба за Гнатом іти. Заперечувати ніхто не став, повдягали клебані ,  взяли по пляшці для сміливості і потяглися вервечкою по стежці, що вела  в гори. 

Якось воно само зрозумілося, що мольфара треба шукати у Фантовій коморі. 

Шлях до печери в підніжжі Малої Кобилки ( в вона за Великою ховалася) не близький. Ніч була така глупа, що ноги об валуни збивали, бо стежкою - хіба навпомацки. 

Сич перелітав перед ними з дерева на дерево і видавалося очевидним, що треба йти на його гукання. 

Страшилися до холодного поту, але того не показували. Лише раз за разом гельготіли горлянки, коли прикладалися до пляшки.

Години за дві, як перевалило за північ, вийшли на галявину перед першою горою.  Там сидів чоловік поруч з встромленою в землю лопатою.

 За руку поздоровкалися і повернули назад до села. “Люди- не жони - проголошував чергову мудрість дід,- їм говорити не треба”.

До цвинтаря дійшли, як третій півень заспівав. Гнатовою лопатою по черзі розкопували Шепунишину могилу. 

Міцна слив’янка* здавалося б, давно мала скінчитися. Ан ніт! Ніби сама прибувала в пляшках.

Коли витягли труну і відкрили кришку, всі йойкнули.

Лежала там нетлінною молода вродлива, як стихія, дівчина. Біла шкіра з рум'янцем, ніби забігалася уночі.  Чорні кучері розкидані по запорошеній землею подушці.  Рожеві губи, що зараз відкриються в посмішці і оживлять темні брови й карі очі.

Гнат з ностальгією мовив:- Вона була дуже файною дівкою.

Люди лише мовчки переглянулися. 

Відун, звертаючись до мого діда, говорив далі: - Ти, - каже,- дивися, як я роблю, бо усіх тут нас переживеш. І мене в тому числі. Як час прийде, то мусиш і мені так зробити, щоб я біди не накоїв. Коли треба, ти будеш  знати.

Кілок з осики мольфар ховав за пазухою. Приклав до грудей там де серце і легко натиснув. 

Ні зусиль, ні тріску, ні крові. Кілок увійшов, мов у груду попелу.

 Щось угорі так високо завижчало, що люди покидали пляшки з паленкоюі* закриваючи вуха руками котилися вниз з Цвинтарної гори.

Ще до половини не спустилися, як небо роздерлося. 

Дощ  не лив. Дощ стояв стіною. Їх потоком несло вниз до дороги під цвинтарем. 

Казав дід, що врятувалися, бо вхопилися за ворота кладовища і так трималися, поки дорогою потік ніс овець, курей і корів  вкупі з усім, що вода могла змити.

Лило три дні, вода стояла ще тиждень. А коли все минулося, ніхто про те не заговорював.

 Картярський клуб, на радість дружин, розпався. 

*Слив’янка - міцний самогон, який варять зі слив. Дід вихвалявся, хоч  в його продуктові - під 70 градусів, а фруктами пахне. Усе через те, що переганяє двічі і очищує від сивушних масел. 

*ПАленка - то горілка, самогон