5. Замкнене небо

За три літні місяці не випало ані краплі дощу. Згоріло все, що мало коріння. Суха порепана земля душила своїх дітей - і викоханих роками і народжених весняними грозами, а пізно сіяних - задушила ненародженими. 

Всохли джерела, змовкли гірські струмки і річечки, в яких ще недавно дзвінко дзебеніли селом води. 

Люди йшли до великої ріки за кілька кілометрів, щоб попити і набрати відро-два  для скотини. А потім тяжко, здіймаючи куряву, тягли ті цебра на собі. 

У сусідніх селах - дощі за росами. Карпатське літо в усьому його  шаленстві. А тут - пустеля. 

Про те, що “відьма небо замкнула” перешіптуватися почали на п'ятий тиждень. 

Трохи ще минуло і пішли чутки,  що Мольфар приходив у сільраду і радив кілком простромити всохлі груди Шепунихи. Дід казав, що знав, хто з “клубу” бовкнув зайвого, але не чоловіча то справа - плітки розносити. 

“Не грішіть проти Церкви і влади”- розпинався по неділях піп Минайло. Поставлений совітами замість розстріляного греко-католицького Отця Павла, батюшка вже другий десяток літ намагався вписатися в сільську колористику. Утім, люди між собою називали його на прізвище, що  вказувало на дистанцію, яку тримала паства. 

Піп Минайло  часом навідувався вечорами до сільради зіграти в жолія пару партій, на що наступного дня його бурякові щічки так однозначно натякали, що й доглянута борода не могла приховати.

Він і почав ту розмову на третій партії після п'ятої чарки.

-Так, а  хто  знає, де того відуна шукати? 

Усі мовчали, знаючи, що Минайла час від часу запрошують на розмову старші “служителі культу”, а у тих старших - такі товариші, що з ними краще не знатися. 

Незручну паузу усі разом почали заповнювати гомоном: “та десь в горах” , “ нич* ніхто не знає”, “та хіба старих людей розпитати”. 

Піп усе зрозумів, спробував проковтнути образу, але зазбирався додому, мовляв,  завтра на “вранішню”*

*Нич - нічого на місцевому діалектів.