1. Відьма

Кожне слово з прочитаного буде чистою правдою, розказаною моїм дідом  в якийсь із довгих темних осінніх вечорів, коли в селі дерев'яні електричні опори міняли бетонними і  закарбованою жахом  в моїй дитячій пам'яті. (Деякі імена змінені з етичних міркувань, а художні деталі прибрані чи  додані з міркувань естетичних) 

З важким серцем помирала стара Шепуниха.  Чула, аж би й бачила крізь стіни, як збираються на купу і шепчуться. Страх ще не втратили, але  пащеки вже відкрили.

Навіть мала Маріка, що ледь до стола досягала, шльопала в сусідній кімнаті босими ногами по земляній  долівці і шепелявила - відьма здихає, відьма помилає. Видно, на вулиці від інших детей дурне вхопило.

Донька Аньця, мати Маріки навідріз відмовилася, невдячна, приймати силу, чим не давала Шепунисі нарешті спочити.

Крутило її немічне тіло в усі боки. “Тута - хрунит, тама- харчит та ще й в почелиснику лупат “*- так Шепуниха описувала свої симптоми молодому лікарю, присланому в село минулої осені. 

 Вчений бідака сам не розумів, що його так налякало в старій бабі, але втікав до воріт, гублячи стетоскопа і не пам'ятаючи,  як його  звати. 

То вже з вулиці кинув  Аньці, що ледь стримувала сміх: - Нічим не можу допомогти, везіть в райцентр в лікарню - і став обходити їхній куток десятою дорогою.

Ясна річ, що ніхто в лікарню не поїхав. А за тиждень Шепунисі й говорити сил не стало. Ламало кістки, спирало дихання, а до себе не забирало. 

Бо закон є закон. Силу треба вдячно приймати і так само віддавати, коли вже на то час прийде.

Уся надія старої Шепунихи, що заклопочуться, не побачать і впустять до неї хоч ще й малу, та свою кров, а їй - стане сил сказати, що положено.

“Невдячні”,- з хрипами часом рвалося з горла в комірці, куди її вклали помирати. Усі хатні і сусіди завмирали, чекаючи з острахом:  хто - проклять, а  хто - з надією, що то вже останній хрип.

Але Смерть не йшла. Покинута усіма, окрім Страждання, помирала стара Шепуниха.

 *Достеменно не відомо, які болячки мала на увазі Шепуниха. Для мого діда ця фраза стала мемом. Як тільки-но хтось в хаті починав жалітися, що чи де болить, він цитував Шепуниху.