Розділ 6.

Я не могла повірити своїм очам. Поки бігла ті кілька десятків метрів, думала, що здурію. В голову закрадалися невпевнені думки: «а раптом я помилилася?», «що як це не моя мати?», «мені ж не могло привидітися?», «це не може бути пасткою?».

Турен, угледівши мене, нахмурився ще більше і ступив уперед. У його погляді так і читалося здивоване «що ти коїш?». Разом із тим, я не спинилася й завмерла тільки тоді, коли між мною і двома гостями залишилося не більше п'яти метрів.

Наші з жінкою погляди перетнулися. Я відчула, як до горла підступає важкість, як напруження розтікається всім тілом, паралізує його недовірою і сум’яттям. У грудях засів страх – а раптом усе це сон? Невже мій ловець снів зламався, невже мене хтось одурманив, невже…

- Анно? Це справді ти? – недовірливе розбило будь-які сумніви.

Серце здригнулося – й забилося, мов навіжене.

Щасливо. Схвильовано. Злякано. Так сильно, що відчула ребрами.

Стільки надій в цей момент постали з глибин моєї зраненої душі. Стільки сподівань слабенько завозилися, пробуджені раптовою зустріччю. Стільки всього захотілося сказати, та натомість я просто припала до грудей жінки, яку колись, у минулому й давно забутому житті, мала за честь кликати мамою.

- Ти жива! – не стримала п’янкого подиву і стиснула жінку в таких міцних обіймах, що та хрипко видихнула і трохи відсторонилася.

- Задушиш, – усміхнулась вона, опісля дзвінко розсміявшись.

- Оце так! – неясно висловився пан Устим, перекинувшись із Лисом дивними поглядами.

- Чому ти тут? Чому жива? Чому не прийшла раніше? Розкажи мені все, бо інакше згорю від цікавості. Справді згорю!

- Обов’язково, але спершу дозволь почути відповідь господаря, – і вже до вчителя: - Ви дасте нам прихисток? Всього на одну ніч. Прошу.

- Ми дамо, правда ж? – із надією заглянула в очі чоловіка.

Той коротко кивнув і посторонився. Першою до будинку увійшла молода дівчина, яка супроводжувала мою матір. Далі – сама жінка, за нею – Турен, а тоді й ми з Лисом.

- Анно, ти як? – стурбовано поцікавився тихо останній, піймавши мене за руку в коридорі.

- Краще, ніж будь-коли, – з запалом відказала я.

- Будь насторожі, я не сильно цим двом довіряю, – підозріливе.

- Тобі й не треба. За мене можеш не хвилюватися.

Вивільнила свою кінцівку та ввійшла до вітальні. Мовчазна юна панна зайняла місце поруч із Розою, а Турен, схрестивши на грудях руки, став навпроти, припавши плечем до дверей. Я спохватилась:

- Може, вам заварити чаю? Ви голодні.

- Було б добре, але згодом. Дозволь зараз тобою намилуватися, – зібравши біля очей дрібні зморшки, всміхнулася мама. - Ти так виросла, такою красунею стала! Повірити не можу, що бачу тебе. Живу, здорову, дорослу.

- Що сталося? – не стала затягувати з питаннями. Мені кортіло дізнатися, чому батько збрехав про смерть коханої людини і чому його дружина з’явилася, а точніше – повернулася в моє життя лиш тепер.

Ці питання я й поквапилася озвучити.

- Азрієль збрехав тобі, – з жалем зізналася гостя. - Це печальна історія, але приховувати мені нічого... Ми обоє належали до таємного товариства, котре називалося братством Арона. Працювали на Морока й боролися пліч-о-пліч за визволення континенту від панування демонів. Так познайомилися, так закохалися і так – під час однієї з бойових операцій – знайшли тебе, – голос Рози здригнувся, вона боязко запитала: - Ти ж уже знаєш правду, чи не так?

- Про те, що я не людина і тому не ваша дочка? Так.

- Ти – наша дочка! – різке й упевнене. - Завжди нею була і будеш. Нехай не по крові, та ми ростили тебе як рідну.

Я всміхнулася. На душі від цих слів стало тепло. Так тепло, як не було дуже давно.

- Зізнаюся, спершу ми боялися тебе. Віднесли до Морока в надії, що той скаже, як бути далі. І він сказав…

- Стривайте. Він існував уже тоді? На вигляд Кіпріану не сильно більше мого.

- Зовнішність – річ оманлива. Не варто вірити своїм очам. Посланець Хаосу лише виглядає незрілим, проте сам безсмертний. І ніхто не знає, як довго він існує на цьому світі. В образі зарозумілого хлопця криється така могутність, що тобі й не снилося. Ти, мабуть, забула, але ви кілька разів зустрічалися. Коли ти була ще геть дитиною. Власне, це він попросив нас із Азрієлем стати тобі родиною.

- Що? – я ледь на місці не заклякла. - Для чого це йому?

- Ви з ним завжди були пов’язані незрозумілим іншим зв’язком. Морок і Вир існують, як їнь і ян. Тому він піклувався про тебе і тому намагався тримати поблизу всі наступні роки.

- Що ж сталося далі? – нетерпляче.

- Багато чого, – сумне. - Щойно ти трохи підросла, посланець Хаосу зажадав тебе в нас відібрати. Хотів використати, як зброю, для знищення Континенталю, а, отже, й усієї панівної гілки. Ми з батьком із цим не погодилися і потайки спробували втекти, одначе хтось із братства зрадив нас. Ми потрапили в засідку. Демони теж воліли тобою володіти. І поки я перейняла на себе їх основну увагу, ви з Азрієлем утекли. Мене смертельно поранили й покинули помирати посеред старої лісової дороги, та я змогла вижити. Довгі місяці відновлювалася, а щойно стала на ноги, взялася тебе розшукувати. Одначе, всі мої спроби були марними.

- Я чув іншу історію, абсолютно відмінну від вашої, – раптом промовив Лис, привернувши до себе увагу.

- Ти братерник? – зіщулила очі Роза, поза її стала напруженою. - Навіть якщо так, ти надто молодий, щоб бути свідком тих подій. Отже, керуєшся тільки чутками. Я ж приймала в цьому безпосередню участь, тому знаю, про що говорю.

- Морок не став би наражати Вир на небезпеку. В нього на це є чимало причин. Але зрадники в братстві й справді були. Страх перед невідомістю й невситима жага до збагачення вміють гарно паморочити голову. Навіть тим, довіра до кого ніколи раніше не ставилася під питання.

- Про що ти? – у словах приятеля чулася відверта двозначність, а неприязний погляд, спрямований на мою матір, починав злити.