Розділ 5.

- Що вона тут робить? – мимоволі озвучила думку вголос.

- Хто? – порівнявся зі мною Лис, а тоді крізь зуби промовив: - Трясця! Який сьогодні день?

Запідозривши щось неладне, я смикнула хлопця у найближчий закутень і, притиснувши до стіни, приставила до його горла серп.

- Спробуєш утекти – вб’ю! Спробуєш привернути увагу – вб’ю! Нашкодиш мені…

- Вб’єш? – насмішкувате.

- Без зайвих роздумів, – кивнула серйозно.

А серце тим часом забилося шалено-шалено. Чи то від страху, чи то від хвилювання, чи то від сумніву, що наважуся реалізувати погрозу…

- Нам потрібно вшиватися, – накинула на голову капюшона й потягла за руку Лиса.

Той мовчки пішов за мною, жодним чином не противлячись. Це мене насторожило.

- Чому це ти такий слухняний? Чи не вигадав раптом чого? Пам’ятай…

- Ти мене вб’єш, якщо втягну нас у небезпеку. Я з першого разу все запам’ятав, – трохи напруженим тоном, як мені здалося, видав приятель. - Ти врятувала мені життя, тож я тобі винен.

- Не вірю, – зіщулила очі, але пішла далі. - Зараз наберемо швиденько води – і додому.

На щастя, місто не було надто великим, тож до усамітненого колодязя дісталися швидко. Лис узявся набирати воду, я ж сторожко роззирнулася. Погляд раптом зачепився за стару дошку оголошень. Серце, здалося, завмерло на цілу вічність, перш ніж знову зайшлося у схвильованому ритмі.

- Що це? – запитала хрипко, зірвавши папірець із моїм портретом і великим написом «Розшукується! Винагорода: 100000 золотих!»

- Чорт! – Лис вирвав знахідку з моїх рук і швидко зім’яв, заховавши в кишеню свого плаща. - Треба вшиватися звідси якнайшвидше…

- Я ж казав тобі, що це вона! – почулося грубе з-за моєї спини, опісля чиясь величезна важка рука впала мені на плече й, зірвавши з голови капюшона, смикнула в сторону.

Орки.

Двоє громил тримали мене на відстані кількох сантиметрів від землі й переводили задумливі погляди із мене на аналогічний нещодавно зім’ятому папірець.

- Підеш із нами, потворо! – прогарчав смородом мені в обличчя один із двох майже ідентичних індивідів.

- Іще чого! – прошипіла я, діставши з-під мантії серп і полоснувши ним руку, що мене держала.

Орк заревів і схопився за глибоко (дуже глибоко!) поранене місце. Я ж упала на ноги й поки інший не оговтався, схопила Лиса за руку, крикнувши:

- Побігли!

- Що? Куди ми? – здивувався той.

- На найближчому перехресті розділимося, – пояснила вже на ходу. - Ти поранений, тож не зможеш дати відсіч цим покидькам. Біжи додому. Їм потрібна я, отже за тобою не поженуться…

- Ти не впораєшся сама, – різке й упевнене.

- Щось вигадаю, – підморгнула й штовхнула компаньйона в доречно помічений закутень. Вороги, як і думала, побігли за мною.

Розумом я усвідомлювала, що втрапила в добрячу халепу. Мені вистачає здорового глузду, щоб порівняти свої шанси проти шансів тієї проклятої парочки. Все ж, мої бойові, як і магічні, навички відверто ніякі. У прямому бою я програю. Саме тому його не варто допустити.

Але серце не на жарт розійшлося від приливу адреналіну. Я відчула електризацію на кінчиках пальців і непоборне бажання позмагатися й довести, зрештою, принаймні самій собі, що я більше не безсила нікчема.

І поки ці два суперечливі бажання в мені відчайдушно сперечалися, я продовжувала гнати з усіх ніг, куди тільки бачили очі. Хотіла пригод – отримала. Інколи забуваю, що надто гучні бажання мають схильність до здійснення.

От якби ще й із помстою було все так легко.

Втім, зараз не час і не місце тікати в ці непролазні проблемні хащі думками.

Отже, бігла.

Переслідувачі не відставали, ба навіть більше – впевнено наздоганяли. Тому я вирішила повернути на центральну вулицю й загубитися в натовпі. Одразу біля повороту стояв невеличкий прилавок із кольоровими широкими шовковими хустками. Поки продавець відвернувся, вхопила одну й пірнула в хаотичну течію людей. Сторожко роззирнувшись, накинула безсовісно вкрадену річ на голову й позбулася плаща, вмить ставши схожою на іншу людину.

Ходу сповільнила, аби не здаватися надто дивною. Кілька разів показово спинялася біля торгових прилавків, високо не здіймаючи голову, аби не показувати обличчя. І щойно збагнула, що за мною ніхто не женеться, з полегшенням видихнула.

- У нашу сторону рухаються двоє орків. Не озирайтеся, – поспішно попередив юний продавець сувенірів, кинувши мені за спину короткий погляд. - Позаду мене є двері, навпроти них – ще одні: вийдете на паралельній вулиці.

- Навіщо ви мені допомагаєте? – засумнівалась у своїй вдачі.

- Ви не схожі на погану людину. Вважайте, в мене сьогодні хороший настрій, – усміхнене.

Не надто переконливе, але вибір не великий.

- Дякую! – видихнула та мерщій пірнула в темноту проходу.

Потрапивши до невеличкого будиночка з однією лише кімнаткою, заваленою різними кольоровими сувенірами, обвела простір довкола швидким поглядом, але не знайшла другого виходу.

- Що за…

- Нічого особистого, панянко, – долинуло ззаду спокійне. - Лише бізнес. У мене й справді хороший настрій – і це завдяки тобі. Не знаю, хто ти чи що ти, але коштуєш дорого.

- Прокляття! – лайнулася собі під носа і спробувала вибігти з цієї пастки, однак двері перед самим носом зачинилися.

- До магії, якщо володієш нею, можеш не вдаватися – задарма витратиш сили. Бачиш он ті червоні папірці? – з-за скла мені ткнули пальцем під стелю, де хтось понаклеював безліч намальованих на звичайному папері рун. - Це блокувальні чари. Якщо поводитимешся тихо, обіцяю бути ввічливим і навіть нагодувати…

- Йди до біса! – гаркнула роздратовано.

- Якраз саме туди й збираюся, – підморгнув мені незнайомець.

Я ледве стрималася, щоб направду не загарчати від гніву й досади. Це як можна було так круто влипнути в неприємності? Далека, ой далека я від розумної людини. Турен не раз говорив, що вірити не можна нікому, а я першому зустрічному своє життя довірила…