Розділ 4.

- Перш ніж вчитися розмахувати серпом, ти повинна навчитися приймати правильну бойову позу. Ти правша, тому почнемо з лівобічної стійки – зараз вона для тебе вигідніша й легша. Отже, уявімо, що я – твій суперник. Твоє ліве плече й ліва нога повинні виступати вперед, ближче до мене… – перше заняття вийшло абсолютно не таким, як я собі уявляла.

А сподівалася, наївна, на вивчення повноцінних бойових випадів, хоч і розуміла, що без азів, котрих я не знаю, в мене нічого розумного і прийнятного не вийде. Злість до своєї безпорадності слугувала хорошим стимулом, але терпіння, яке я тренувала впродовж цілого місяця, зараз виявлялося неохоче.

Проте воно все ж було, на щастя.

Я уважно слухала кожне слово й усі настанови вчителя, намагалася точно повторити його пози, рухи, погляди… Відповідальність у мені не давала можливості розслабитися чи знехтувати якоюсь вказівкою. Я стала каплею води, яка точно повторювала кожен рух вітру.

Зосереджена знову і знову повторювала одне й те саме, доводила до ідеальності кожен подих, кожен кут згину ліктя чи коліна, кожен погляд і помах серпом. Заворожена бойовим танцем рухів, навіть не одразу збагнула, що настав глибокий вечір.

М’язи нили, проте своєю роботою я залишилася цілком вдоволена. Як і Турен.

- Молодець, – похвалив він. - Завтра продовжимо.

Я кивнула, сидячи на ще теплому піску і вдивляючись у перебіжні далекі тіні пагорбів.

- Розкажете, що сталося між вами з сином, – запитала раптом, хоча не думала це робити.

Стосунки між Туреном і Сезаром здавалися не моєю справою, проте я бачила вираз обличчя чоловіка, коли він приніс сьогодні того хлопця.

Страх і відчай, змішані з чимось іще. Але чим – важко зрозуміти.

Довгу мить учитель мовчав. Зрештою, він опустився поруч і вдивився туди ж, куди і я.

- Попри показову неприязнь, ви досі його любите, – продовжила я. - Якби це було не так, ви б позбулися всіх спогадів, усіх медалей і фото. І цього бідолаху теж не врятували б, ризикуючи життям.

У відповідь знову глибока тиша. Я вже думала, що зараз мені суворо вкажуть на моє місце, однак ні. Цього не сталося.

- Кілька років тому, – почав хрипко чоловік, - ми з моєю дружиною опинилися не в тому місці й не в той час. Геєнські покидьки готували засідку на Морока з його прибічниками у віддаленому збіднілому Кресірійському торговому районі. Це одне з найбільших міст нашої префектури, розташоване на західному кордоні. Коли діло доходить до війни між повстанцями й демонами, на смертних ніхто не зважає. Так було й тоді. Почалася велика бійня, значно жорстокіша, ніж сталася сьогодні. Вартові різали всіх, не розбираючи, де друг, а де ворог. Я, ясна річ, став захищатися, вихопивши меча одного з воїнів. Намагався прокласти собі шлях до іншої вулиці, щоби вибратися з того кривавого пекла. Коней довелося покинути, дружину вів поруч, більше переймаючись її життям, аніж собою… Дуже скоро нас помітив Локісор – вірний пес Люцифера. Як я зрозумів, саме він керував тією засідкою і мав на меті особисто вбити очільника братерського руху. От тільки Морока там не було. Знаю, бо колись уже раз довелося з ним зустрітися, я бачив, як виглядає той, що вселяє жах у демонів.

- Як? – напружилась, уточнивши: - Як зустрілися?

- Я був у складі варти правителя. Не особистої, проте тієї, яку періодично скеровували на боротьбу з повстанським рухом так званих дикунів. Нікому з нас не була відома правда про демонів і про тих, кому ми насправді протистояли. Мої воїни і я сам щиро вірили, що робимо світ кращим, позбавляючи його божевільних інакодумців. Та це було до того, як зустріли Його... Того рокового вечора мене і ще кількох живих щасливчиків взяли в заручники та змусили стати свідками знищення однієї з очисних станцій. Скільки років живу на білому світі, не знав, що такі жахливі й безбожні місця існують!

- Я теж бачила, але й гадки не маю, що це було. Розкажете детальніше? – палко перебила я.

- Надто багато питань. Відповім поступово, – усміхнене й невеселе. - Того нещасного дня я дізнався, що все своє життя присвятив брудній паскудній справі. Що відібрані моїм мечем життя того не заслуговували й боролися за щось значно вище й цінніше, ніж я гадав. За волю і правду. За віру... яку я тоді втратив. Як і свою честь. Братерники не стали нас убивати – помилували й відпустили. Тільки боги знають, чого мені вартувало приховати від Локісора – а він у той період був нашим головнокомандувачем – правду про те, що з нами сталося, внаслідок невдалої бойової операції. Дивом ми зосталися живі. Проте посади свої все ж втратили, змушені шукати іншої роботи. Довелося переосмислити все своє життя й наважитися на складне рішення: я присягнувся більше не брати до рук меча. Оселився з сім’єю в цьому будинку й без потреби не виходив до міста, ба більше – не переходив його меж. Не хотів, щоб мій шлях знову перетнувся чи то з демонами, чи то з братерниками.

- От, чому ви зберігаєте нейтралітет! – здогадалася.

- Так. Але повернемося до початкової історії. До бою, в якому Локісор мене впізнав. Гадаю, він подумав, що я перейшов на бік зрадників, і тому захотів покарати стратою. От тільки під його лезо потрапила моя люба Арсу, – голос Турена здригнувся, а очі стали скляними. Кожне його слово сповнювалося глибокого невимовного болю. - І якби не інший воїн, мені не знайомий, я б упав неживий поруч із нею. Я й сам цього жадав понад усе, проте в останній момент згадав за єдиного сина. Не хотів покинути його сиротою, тому продовжив прокладати собі шлях до порятунку. І мені майже вдалося. Майже... В останній момент в мої груди влучила стріла лучника. Світ погас, а коли знову розцвів перед моїми очима, поруч сидів Сезар. Втомлений, понурий, блідий… Він не був схожий на самого себе.

Чоловік судомно зітхнув і на мить заплющив очі. Його щокою скотилася скупа самотня сльоза.

- Я перебував на межі. Впав у довгу безнадійну кому. Знищений смертю матері й моєю тривалою непритомністю, Сезар вирішив укласти договір з Одвічною. Моє здоров’я в обмін на його службу. День мого життя в обмін на його…