Розділ 1.

- Можеш залишити собі на пам’ять, – мені під ноги зневажливо кинули «мисливський трофей».

Заплющила очі, побоявшись побачити його зблизька. Дика ненависть запаморочила мені голову, отруйною змією вчепившись у самісіньке серце. Тут і зараз я, як ніколи, бажала живій істоті смерті. Й сама жадала знайти забуття в її царстві.

- Ти – гірший за демонів, – прошипіла я з такою люттю, що аж зуби заскрипіли.

- Я – справедливий, – не погодився зі мною чоловік. - Кров за кров.

Деркан, мовби отямившись від шоку, стрімголов кинувся на Кіпріана з мечем. Кілька вправних помахів противника – і тіло колишнього слуги неживе звалилося до решток його господаря.

Я вкотре здригнулася й пригнічено роззирнулася.

Смерть.

Я відчувала її мерзенний запах, холодний дотик до своєї шкіри. Вона гуляла тут відверто й радо, гнала душі до примарного порту царства мертвих. Тріумфувала.

Що ж, схоже, й мені судилося саме сьогодні позбутися непосильного тягаря – незмінно страдницького існування.

Зануривши руку в гарячий пісок, здійняла відбитий Кіпріаном Дерканів меч і піднесла його до свого горла.

- Не смій! – викрикнув Морок, вирячивши на мене вражено очі.

Його страх мене потішив.

- Можеш не дякувати, – всміхнулася криво й зібралася направду розпороти собі шкіру.

Однак раптом просто нізвідки вилетіла одинока стріла і влучила акурат у моє праве передпліччя. Скрикнувши від болю, впустила зброю й поглянула розгублено в сторону атаки.

Туманне море ожило. Здурілі хвилі ринули до берега й неначе наштовхнулися на невидиму стіну. Вода стовпами здійнялася високо вгору. З її глибин постали білі хмари туману. Вони холодними зміями поповзли між наших ніг, ставши провідниками чорних вершників.

Їх з’явилося двоє.

На вороних конях із полум'яними очима вони помчали прямо на мене, й за мить я опинилася в горизонтальному положенні верхи на твердому могутньому тілі тварини.

То були емісари Смерті.

Незмінно похмурі й небезпечні слуги Царства мертвих.

Від раптовості й подиву, навіть ніяк не зреагувала. Просто мовчки спостерігала за тим, як стрімко віддаляються від мене не менш здивовані постаті Кіпріана й Амоса. А тоді все заволокла темрява.

Їхати лежачи на рухомому коні виявилося заняттям малоприємним. Ба більше, до нестями боліла рана, котрої завдала невідома стріла. От тільки крові, на мій превеликий подив, не було — й це неабияк насторожило та здивувало. Проте ця чудасія відійшла на другий план, вартувало нам виринути з безпросвітної темряви у світ, де під помаранчево-багряним небом, позбавленим і сонця, і місяця, стелилися безкраї темні води, над бурхливими хвилями яких височів широкий світловий міст. По ньому хаотичною лінією рухалися тисячі, якщо не мільйони, створінь, керовані істотами з людським тілом і головою шакала.

- Хто це? – запитала, затамувавши подих і прикипівши поглядом до нескінченної рухомої черги.

- Анубіси ведуть померлих до примарного порту на корабель Небуття, – пояснив чоловік наді мною, дещо сповільнивши коня.

- Це не схоже на звичайну річку. Швидше на ціле море або й океан.

- У світі мертвих усе є викривленим поняттям...

- Анно? Анно! — долинуло далеке.

Почувши своє ім’я вперше, я здригнулася. В друге – ледь не злетіла донизу.

Це був Його голос.

Голос Рейвана.

Збуджений погляд почав хаотично блукати по натовпу й, зачепившись за потрібну постать, прикипів до неї, наче заворожений.

- Пустіть, – прошепотіла одними губами, а тоді прокричала: - Пустіть! Мені треба туди. Я мушу побачити…

- Не вовтужся, якщо не хочеш впасти у воду і стати загубленою душею! – наказав суворо емісар.

З важким серцем відвівши погляд від коханого, що марно намагався поспіти за швидким конем, перевела його на воду й придивилася.

Фіолетове сяйво хаотично коливалося у безпросвітних глибинах річки, іноді виринаючи на поверхню з протяжним відлунням крику. Воно нагадувало обрисами людське тіло, проте не було ним. Виглядало це направду страхітливо. Мене від того видовиська взяли дрижаки.

- Куди ви мене везете? – нарешті додумалася запитати.

- До острова Хельхейм, якщо тобі це про щось скаже, – насмішкувате від дівчини.

Не сказало, тож я похмурніла ще більше. Але рішуче збиралася продовжити допит викрадачів: з’ясувати принаймні чому вони врятували мене, проте все одно привезли до Потойбіччя. Однак кінь раптом голосно заіржав, а тоді в нього нізвідки виросли примарні крила, й ми помчали повітрям просто до неба. Там, серед чорних густих хмар, височів велетенський шмат землі, з якого до річки лились водоспади. Чим ближче ми підлітали до них, тим нижчою ставала температура повітря й посилювався холодний вітер. Зовсім скоро я промерзла до останньої нитки й не могла ні на секунду стулити рота, виграючи зубами барабанний дріб.

Коли коні ступили на твердий неродючий кам’янистий ґрунт, неквапно поцокавши копитами вперед, я ладна була застогнати від відчаю. Всеохопний і голодний холод люто пожирав кожен клаптик моєї шкіри, тож раптова прогулянка виявилася геть недоречною.

- Чому ми тут? – запитала, щойно в полі зору виросла могутня й неприступна кам’яна ж фортеця, яка нібито виринала з височенної скелі, гордо виступаючи над бурхливими водами річки Нігіль.

- Ти не послухала нашого застереження. Довелося знову втрутитися. Май на увазі: Одвічна не часто когось щадить. І «нечасто» тут означає «ніколи». Тобі пощастило вже двічі, та втретє цього може не статися, – прозвучало неприязне в моїй голові.

- Це не відповідає на моє запитання.

- Зачекай іще трохи. Поговоримо, щойно дістанемося фортеці, – цього разу відповів чоловік.

Довгих пів години ми неспішно рухалися до воріт будівлі, а тоді нескінченими сходами підіймалися нагору, щоб у кінцевому результаті опинитися в невеличкій затишній кімнатці з величезними панорамними вікнами. Не важко здогадатися, яким був вигляд. Він заворожував, вражав і лякав нескінченними чергами померлих душ і величезними дерев'яними кораблями зі здутими вітрилами. Судна одне за одним відчалювали у безкраю даль і швидко зникали в тумані.