Невситимі

Розділ 11.

Через нічні пригоди у світі Морфея, день не задався ще з самого ранку. Рейван від’їхав у своїх справах, тож я не змогла попросити його про послуги лікаря, а розповідати комусь іншому про свої нічні жахи зовсім не хотілося. Це здавалося чимось особистим і могло привернути до мене ще більше небажаної уваги. А я й без того в цьому будинку почувалася не надто впевнено.

До сніданку теж не спустилася, позбавлена апетиту. Настрою не було ні на прогулянки, ні на читання, ні на розмови. Я просто залишилась у своїй кімнаті: влаштувалася на підвіконні та слухала, як барабанили по склу краплі дощу. Погода сьогодні сумувала разом зі мною.

Її мінорний настрій спонукав до важких невеселих дум, як би сильно не хотілося уникнути цього незручного стану. І до проблеми складності тутешньої світобудови додалось іще питання наших із Рейваном стосунків. Учорашній вечір вкінець їх заплутав, тож я губилася між визначеннями, хто ми тепер одне одному? Хотілося негайно ж це з’ясувати, але разом із тим я боялася почути можливу відповідь. А точніше – ймовірну відмову. Ще й враження після нічного жаху до кінця не зникли. Страшно було згадувати навіть найменшу дрібничку, а воно згадувалося, як на зло. І все це накладалося одне на одне, змушуючи мене почуватися відверто огидно.

- Анно, з тобою все гаразд? – раптовий голос Лідії змусив мене злякано здригнутися. - Вибач, не хотіла налякати. Я стукала, а ти не відповіла й до сніданку не спустилася. Софі сказала, що ти всередині, тож я вирішила зайти, – пояснила подруга.

- Все добре, не переймайся, – всміхнулася, зіскочивши на землю. - Добре, що ти прийшла. Я ще вчора хотіла поговорити.

- Про що?

Ми влаштувалися на диванчику одна біля одної.

- Хотіла запросити тебе до себе на ніч. Давно ми не влаштовували дівочих посиденьок.

- Сьогодні?

- Так, – кивнула. - Маєш якісь плани?

- Ні, – похитала Лідія головою, - для найкращої подруги час завжди знайдеться.

- От і чудово! – зраділа. - Тоді я організую маски для обличчя…

- А я – їжу й напої, – закінчила дівчина.

Так було завжди: я готувала різні косметичні масла, креми й маски, а подруга – їстівну частину вечірки. Колись ми щотижня відпочивали подібним чином, але у світлі останніх подій обом було не до того. Тож я щиро зраділа, що ця стара традиція поновиться, бо компанії Лідії мені зараз насправді не вистачає. З нею мене покидає почуття самотності, й настрій сам собою підіймається.

Отак удвох ми просиділи, на жаль, не надто довго: дівчина невдовзі забарилася попрощатися, адже збиралася скласти Ейрі й Алейні компанію в місті. У дівчат там були якісь справи. Вона й мене запрошувала, але я культурно відмовила, пославшись на втому від учорашнього виїзду. Так у велетенському маєтку Арметронів залишилась лише я і з десяток слуг, включно з Азретом і Софі.

Бити байдики невдовзі набридло, тож я вирішила знову навідатись до саду: бачила там кілька корисних для шкіри екземплярів флори. Гадаю, ніхто не буде проти, якщо я трошки позичу.

Порпатись у землі в таку мокру погоду було не найліпшим моїм рішенням, але це принаймні освіжило й відволікло від нестерпних вечірніх і нічних спогадів. І якщо спомин про солодкий поцілунок з Рейваном приємно паморочив мені голову, то згадка про ту криваву підвальну тюрму вганяла в холодний ступор. Я то мліла, то здригалася, й не могла змусити себе абстрагуватися від усього бентежного. Сон і реальність стояли перед моїми очима так, наче я знову все переживала, й від цього хотілося вовком вити. На душі було нестерпно важко від розгубленості й нерозуміння того, що зараз коїться з моїм життям. І сон, і реальність дуріють просто.

- … зруйнували очисну станцію, – почула я й завмерла злякано на місці.

Почулося чи ні?

Про очисну станцію говорив чоловік з мого нічного кошмару. Я це точно пам’ятаю, як і кожну іншу секунду сну.

- Анно? Що ти тут робиш? Чому не з дівчатами? – здивувався Рейван, переглянувшись із Дерканом.

Ми зіштовхнулися біля бокових дверей: я саме вийшла з-за рогу будинку, а чоловіки, схоже, тільки повернулися з роботи. Їх розмова мене не на жарт зацікавила.

- Не було бажання кудись їхати, – знизала плечима, не надто ввічливо запитавши: - Про що ви щойно говорили?

- Політика – нічого цікавого, – відмахнувся перевертень і кивнув своєму приятелю йти далі без нього.

Деркан коротко попрощався й покинув нас. Ми зостались удвох. Зрозумівши, що посвячувати мене у свої справи геомор не збирається, не стала далі розвивати тему. Однак зробила собі подумки зарубку дізнатися про це більше пізніше.

Довгу хвилину обоє мовчали, а тоді я нерішуче промовила:

- Вчорашній поцілунок…

- Не був помилкою, якщо ти про це, – перебили мене й, підхопивши під руку, повели неспішно до будинку.

Хмари на небі лише чорнішали, дедалі частіше лунав грім, віщуючи бурю. Тож ми не стали випробовувати свою вдачу.

- І що тепер? – запитала, несміливо впустивши погляд.

Боялася зазирнути в його очі. Боялася побачити там насміх. Боялася почути будь-яку відповідь. Бо абсолютно точно була згідна з Алейною: я Рейванові не пара.

- Тепер ти не повинна в чомусь сумніватися, – моє підборіддя злегка підштовхнули вказівним пальцем доверху. - Вчора я говорив серйозно і мої вчинки були свідомими. Ти небайдужа мені.

Я знала це, проте однаково здригнулась.

- Небайдужа, як… хто? – не знаю, де в мені відкрилося джерело сміливості. Але дихати я перестала. Затамувала подих в очікуванні чіткої відповіді. Такої, що нівелювала б усі побіжні запитання.

- Як кохана дівчина, – розсміявся чоловік, обійнявши мене й додавши згодом: - Не вірю, що сказав це вголос. Із тобою я наче знову став несміливим парубком.

- Я теж, – хихикнула, - не вірю.

- Думаю, невдовзі ми звикнемо.

- До чого? – в колі чоловічих рук було так затишно. І геть забулося, що ми стоїмо посеред будинку на виду у всіх слуг, котрі вже зараз, імовірно, пустять про нас божевільні чутки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше