Розділ 7.

- Он ти де! Так і думав, що знайду тебе тут.

Мою самотність десь за годину зруйнувала поява Рейвана. Чоловік заглянув до власноруч змайстрованого будиночка, де я в компанії мілких подушок важко розмірковувала над тією нестерпною правдою, котру сьогодні почула.

Спершу мені здавалося, наче весь мій світ зруйновано. Я почувалася розгубленою, збентеженою й серйозно думала над тим, щоби зостатися в Мефесі. Тихо прожити скромне самотнє життя, позбавлене ризиків і небезпек. Забути про гірку правду свого народження й продовжити щиро вірити в ілюзію, так управно створену моїм батьком, точніше Азрієлем. Начхати на погрози старости чи, на крайній випадок, переїхати до якогось іншого поселення зони відчуження. Тут, на щастя, місця й варіантів вистачає.

Проте, вартувало змиритися з новими реаліями, як уся моя сутність запротестувала проти такої ідеї.
«Чому я мушу ставити на собі хрест?» – думалося мені. Я живу, як людина; дихаю, як людина; кохаю, як людина; сплю, їм, боюся, радію… – хіба не це є визначним?

Легше всього заховатися від проблем, але ж я не така. Нова правда про мене не робить мені погоди, а лише додає незначних клопотів. Марфа правду казала: вона не може всього знати й розуміти. Саме тому я сама повинна розібратися в тому, хто я, що я і на які дива спроможна. Подорож у великий світ допоможе мені прочинити завісу невідомості. Тож поєднаю корисне і приємне з потрібним.

- Сподіваюся, ти не передумала? – зіщулив очі Рейван, вдивившись у моє похмуре обличчя.

- Ні, – похитала головою.

- Це добре, – кивнув той, влаштувавшись поруч. - Нам треба поговорити.

- Треба.

- Я розумію, що за Межею в тебе нікого й нічого немає. Самостійно жінці в нашому світі складно вижити, адже там діють дещо інші правила та закони. З огляду на це, я пропоную тобі залишитись у моєму маєтку. Можеш жити там скільки завгодно. Мій дім – твій дім.

- Це… чудова пропозиція, але в ролі кого я там перебуватиму?

- В ролі доброї подруги, – всміхнувся ніяково чоловік.

- Тільки за умови, що ти даси мені якусь роботу, – одразу відмовляти не стала. - За «спасибі» я на твоїй шиї не сидітиму.

- Це зайве…

- Я наполягаю, – перебила рішуче.

Все-таки я – доросла людина, яка може про себе подбати. Наскільки вже зрозуміла, сім’я Рейвана не бідує, та це не означає, що я можу використовувати його, як гаманець із грошима. Мені самій потрібно заробляти, щоби бути впевненою в завтрашньому дні й готовою до самостійного існування. Я не звикла до залежності. Це змушує почуватися некомфортно.

- Добре, знайдемо тобі щось, – не став сперечатися чоловік. Але голос його звучав несерйозно, тож я вирішила, що продовжу цю розмову згодом, коли на це виникне потреба.

- А можна Лідії з нами поїхати? – запитала боязко.

Рейван задумався.

- Якщо вона готова до кількох виснажливих днів верхи на коні в компанії наших воїнів, то нехай їде, – знизав той плечима.

Я всміхнулася, упевнена, що погодиться. Ця авантюристка всі виклики приймає з гідністю й охотою.

- Дякую, – відказала щиро.

Мені невимовно пощастило, що в цього чужинця таке добре серце.

Затримуватися довго в лісі не стали. Попереду чекали збори й обговорення подальшого маршруту і плану дій. Все це, як не дивно, відбувалося в моєму тісному домі. Але від цього азарт у крові завирував іще сильніше, переповнивши бажанням нарешті залишити це місце далеко позаду, перетворити у блідий примарний спогад.

Наступного дня ми прокинулися вдосвіта. Ночувати довелося на підлозі, адже я люб’язно віддала своє ліжко в розпорядження Ейри. Та це не завдало значних незручностей, бо сон і без того не ліз ні в одне око, гнаний думками про майбутню подорож.

Воїни чужинки, на диво, виглядали жвавими. Попри безсонну ніч, під їх очима не залягли мішки та чорні круги, чому я мовчки позаздрила й водночас жахнулася. Хто ж вони такі насправді ці люди? Чи люди вони взагалі? Ці два питання мучили мене, та запитати прямо я не наважувалася.

На збори дали одну годину. Цього виявилося більш ніж достатньо для того, щоб зібрати всі необхідні речі. Навіть Лідія не запізнилася, а сумок у неї виявилося значно більше. Одна, друга, третя…

- Вибери одну найважливішу з цієї купи, – скомандував Рейван похмуро.

- Вони всі важливі! – заявила подруга рішуче.

- Лише одну, – беззаперечне.

- Можна хоча б дві? – жалісливим тоном додала дівчина.

Чоловік ніяк не відповів, і Лідія сприйняла це як згоду. Поки ще був час, вона забігла до мого будинку, швидко перебрала речі та вийшла звідти лише з двома поклажами.

- По конях! – віддав наказ чужинець і сам застрибнув на свого жеребця, простягши мені руку.

- Я їхатиму з тобою? – здивувалася.

- Бажаєш пересісти до когось іншого? – здійняв той брову.

Похитавши заперечно головою, незграбно видерлася на тварину, влаштувавшись попереду вершника. Щоки запалали від надзвичайної близькості до гарячого чоловічого тіла, прикритого лише тонкою лляною сорочкою.

- Тримайся міцно, – шепнув на вухо Рейван, торкнувшись щоки своїм теплим диханням.

- Тримай свої руки якомога далі від мене! – привернув нашу увагу гнівний окрик Лідії.

Ми одночасно поглянули в її бік, і я злегка всміхнулася, щиро поспівчувавши тому хлопчині, якому випала сумнівна честь бути в компанії з цією вередливою красунею. Характер у неї іноді аж надто складний. Кому, як не мені, це знати напевне.

Виїхали з Мефесу ще до того, як сонце вповні розцвіло над нами. Рухалися не надто швидко, бо ліс виявився густо зарослий. Та навіть так я відчувала страшенну незручність і дивувалася тому, як упевнено й вільно у своєму сідлі почувається Ейра. Мимоволі позаздрила їй, подумки для себе вирішивши, що пізніше попрошу Рейвана навчити й мене верховій їзді.

Землями зони відчуження ми їхали всього пару годин, як мені здалося. Рухалися швидко й без перерв на відпочинок. Місцевість, далека від поселення, виявилася горбистою й усе частіше нам зустрічалися то лиси, то дикі кабани, то зайці чи змії. Проте вся звірина розбігалася, щойно в поле її зору потрапляла наша велика процесія.