Розділ 5.

Дні потяглися швидким плином. По смерті Роджера в поселенні мало що змінилося: сім’я померлого продовжувала горювати, проте інші повернулися до звичного способу життя, навіть Ореста перестали цуратися, забувши про його дурну витівку. Подібна байдужіти поселила в мені легку тривогу. Боязко було усвідомлювати те, як легко люди забувають про втрати, як швидко пристосовуються до життя без померлого друга чи родича. Та понад усе я лякалася того, що моя смерть привернула би значно менше уваги, бо в цьому житті в мене майже нікого не залишилося – лише стара Марфа та Лідія. Всім іншим начхати на звичайну помічницю знахарки, нелюбу старості, до того ж із чужинською кров'ю. А, може, воно й на краще. Принаймні, мій відхід не зробить комусь боляче. Так, як було мені, коли пішов із життя батько.

Перші два тижні в Мефесі обходилися без гучних свят чи посиденьок, але довго піддаватися скорботі ніхто не збирався. Вкінець забулася та трагічна подія з вовками, коли староста оголосив про весілля свого єдиного сина. Церемонію шлюбу призначили на першу суботу травня, себто через три дні після оголошення. Ото вже Килина ходила щаслива! А гордості стільки, що й пави всього континенту позаздрили б.

Проте мене це аж ніяк не хвилювало. Я однаково не збиралася йти на гуляння, хоча Лідія вперто намагалася вмовити змінити своє рішення.

- Зрозумій, якщо не прийдеш, тебе висміють вздовж і впоперек. Ти проявиш цим свою слабкість…

- Мене й без того спаскудять усі, кому не лінь, – махнула рукою, - для чого мені комусь щось доводити?

- Ти повинна показати, що зрада Ореста тебе не зламала. Що досі маєш гордість.

- По-перше, це звучить надто дико. Я й без того наче не падаю в бруд обличчям. По-друге, мені там будуть не раді. Та й сама я навряд чи зможу нормально повеселитися. Бажання нуляче просто.

- І все ж. Покажи цьому гаду, що й без нього тобі живеться не погано, – наполягала на своєму подруга.

Її аргументи здавалися сміховинними, ба більше – я ніколи не переймалася тим, що про мене подумають інші. Вони завжди думали надто багато зайвого, та мені це жити ніяк не заважало. Але… тепер хотілося довести принаймні самій собі, що більше жоден м’яз мого серця не здригнеться через цього зрадника. Що Орест повністю залишився в минулому й тепер не має жодного стосунку до мене.
Та й це скидалося на безглуздя. А точніше – слабеньку відмовку, яка б дозволила мені втамувати банальну цікавість.

- Я піду. Піду, щоб вкінець порвати з минулим. Але тільки заради цього й тільки на пів години, – промовила рішуче.

Рішення було важким і здавалося необдуманим. Я боялася того, що може статися, якщо з'явлюся небажаною гостею. А відбутися могло направду всяке – тепер я в цьому ні на йоту не сумнівалася, знайома зі справжньою натурою Ореста. Але й просто ховатися у своїй хатині більше не могла, хоч і дуже хотілося.

Все життя уникати страхів і ворогів не вийде. Рано чи пізно хтось із нас у цій боротьбі таки переможе.

- От і правильно, – констатувала дівчина й дуже вчасно перевела мову на черговий об’єкт своєї невзаємної симпатії.

Бідолашна, досі не навчилася кохати по-справжньому.

Чи просто не зустріла Того-Самого. Або й геть його не шукала.

Ввечері мене навідав Рейван. Я продовжувала замість Марфи контролювати його здоров’я й мусила визнати, що чоловік майже повністю одужав. Швидкість його регенерації вражала й не була схожа на людську. Проте ці думки я вперто ховала глибоко в себе, розуміючи, що до добра вони не доведуть.

За роки життя в зоні відчуження я точно збагнула одне: магія тут не діє, а все, що магічне – вмирає. Якщо чужинець, розуміючи рівень загрози, продовжує тут залишатися, він або цілковитий дурень, або самогубець, або ж до біса могутній. І мені абсолютно не хочеться знати правильний варіант: спатиму спокійніше.

Для себе ж я обрала нейтральну тактику: намагалася сильно не зближуватися, але й не відштовхувала нового приятеля. Зрештою, мені подобалося спілкуватися з кимось розумним, я б навіть сказала інакшим. З людиною абсолютно відмінних від тутешніх поглядів на світ. З особою, котра вміє мислити значно глибше й ширше, котра не є надто передбачуваною і примітивною, як би це не звучало.

- Гадаю, це наша остання зустріч як лікаря й пацієнта, – промовила я з посмішкою, остаточно знявши бинти.

- Шкода. Я звик до твоєї турботи, – шовковим грудним голосом, сповненим приємного хрипкого тепла, промовив до мене Рейван.

Зашарівшись, зніяковіло відвела погляд, не знаючи, куди себе діти. Компліменти не були для мене явищем новим, але чути їх від цієї людини було бентежно.

- Ви, навпаки, повинні радіти одужанню.

- Якщо воно означає розлуку з тобою, я готовий нанести собі ще з десяток ран, – сказано це було з такою серйозністю, що я мимоволі здригнулася.

Вкотре розгубившись із відповіддю (у випадку з чужинцем це відбувалося доволі часто), перевела все в жарт:

- Не говоріть такого, бо я як компетентний цілитель змушена буду назавжди залишитися з вами. А такими темпами ви точно довго не протягнете: я надто складна людина…

- Люблю складнощі. І якщо це обіцянка, готовий виконати всі названі тобою умови.

Я вже казала, що не вмію жартувати? Занесу цей пунктик до списку моїх недоліків. Сама ж себе загнала у ще більш незручне становище.

Та й звідки раптом у цієї особи така надмірна романтичність? Тон його голосу і загалом характер надто складні, щоб я розуміла: жартує він чи ні. Й ця розгубленість – вкрай неприємне почуття.

Хм…

Та певна, що жартує! Такий чоловік точно не вподобав би таку простачку як я, хай як заїжджено звучить ця фраза. Та й коли це могло б статися? Ми надто мало знайомі, а ті поодинокі прогулянки, на котрі він мене запрошував упродовж цих двох тижнів абсолютно нічого не означають. Я переконана, що жодним своїм словом, поглядом чи вчинком не давала ніяких надій на щось… на щось.

І взагалі. Здається мені, я зараз надто багато фантазую, і думки мої пливуть не в те русло. Може, це в нього жарти такі своєрідні? Цього чоловіка важко зрозуміти. Втім, як і всіх інших представників його статі.