Розділ 4.

Після трагічної події у лісі настрою на будь-які покупки не було ні в кого. До того ж тіло Роджера вартувало якнайшвидше повернути до Мефесу й поховати, як того вимагають звичаї. Саме тому наступного дня, винайнявши ще один окремий віз, усі ми поквапилися вирушити в дорогу. У планах було повернутися до поселення раніше настання ночі, аби зайвий раз не ризикувати.

Озброївшись новопридбаною зброєю, – чоловіки собі в задоволенні відвідати декілька унікальних магазинчиків усе ж не відмовили, – ми всією великою процесією посунули все тим самим лісовим шляхом. На жаль, за ніч зруйнований міст ніхто полагодити не встиг, та й не було кому. Тож на нас чекали три години холодного переляку і вкрай неприємної ностальгії за вчорашнім вечором.

- Не бійся, вони нас більше не зачеплять, – прошепотів мені впевнено на вухо Рейван.

- Звідки вам знати? – зітхнула сумно.

- Просто знаю і все.

До слова, чоловік так і не зізнався, що з ним відбулося після того, як він зостався сам на сам із хижаками. Чуття підказувало, що проста людина вже точно не змогла б із такої ситуації вийти живою й неушкодженою, через що рівень настороженості до цієї особи впевнено зріс. Очевидно, що чужинець не такий простий, яким хоче здаватися. Залишилося зрозуміти, друг він нам чи ворог.

Повернення до Мефесу було безрадісним. Ніхто не очікував зустріти нас настільки рано до того ж із сумними вістями. Батьки Роджера ще не знали про смерть сина, тому ця новина стала для них шоковою. Було боляче спостерігати за тим, як вони усвідомлюють своє горе й утрату, як гірко плачуть і побиваються. Я не стала затримуватися на площі, де зібралося ледь не все поселення, натомість повернулася додому.

Стіни пустої старої хатки ввігнали в журбу. Серце налилося злістю до Ореста, через якого відбулась уся ця неприємна ситуація. Якби не його егоцентризм, упевнена, обійшлося б без жертв. Вовки не стали б нападати без причини, попри свою дикість і небезпечність. А так вони були в повному праві чинити помсту. «Кров за кров» – ось головний закон дикої природи.

Утім, минулого не повернути, залишається змиритися з усім і просто жити далі.

Просто жити далі... Це єдиний вихід, хоч і не найприємніший. Життя не може бути вічно легким і безтурботним, бо воно, як особлива страва чи десерт, створене одночасно з солоних, гірких, кислих і солодких інгредієнтів, які в поєднанні дивують різноманіттям смаків і вражень. Лише пізнавши всі радощі й жалі свого існування ми здатні відчути справжній його смак...

Поховання та прощальна церемонія з померлим відбулися вже наступного дня. За традицією, тіло поклали на увінчану живими квітами дошку – символ переродження, нового життя й розквіту, – вклавши у руки Роджера мішечки з горіхами. Кажуть, такий гостинець задобрює духів, котрі обирають подальший шлях для того, хто відійшов у вічність. Не знаю, яким чином цю гіпотезу перевіряли, та місцеві сліпо в неї вірять.

Ближче до заходу сонця сім’я померлого поквапилася перемістити тіло на спеціальний віз, котрий повинен був доставити Роджера до печери Прощань. Це єдине священне місце на наших землях, котре знаходиться всередині великого каньйону на захід від Мефеського лісу. Пішки туди йти близько години і ще половина потрібна для спуску. Місце насправді доволі моторошне та неприємне, однак єдине, де досі існує дивна магія. Корінні мешканці Мефесу й окружних поселень щиро вірять, що це вмістилище духів. Однак батько колись говорив мені, що це лише епіцентр великого вибуху. Вибуху, котрий вісім століть тому перевернув увесь материк з ніг на голову. Ніхто не знає, хто або що його спричинило, проте після цього приблизно десять відсотків земель континенту стали аномальною зоною, позбавленою будь-якої магії.

Тоді ж з’явилася Межа, яка розділяє великий світ від цієї зони і проявляється у вигляді світлових кольорових напівпрозорих хвиль. Вони просочуються з надр землі й прямують до неба, безперервно коливаючись, наче перевернуте примарне море. Завдяки цьому живі створіння чітко бачать, де починається аномальність. Усі, хто не хоче, нехай тимчасово, проте втратити свою магію, зайвий раз не сунуть свого носа за Межу. А охочих насправді дуже і дуже мало. Саме тому народи зони відчуження живуть автономно й мирно: нікому з великих правителів не потрібна безкорисна територія. Тут ніхто не воює, немає екологічних катастроф, постійно спокійна атмосфера й непорушні закони природи. Через це деякі прості люди колись свідомо пішли на відмову від магії, аби бути самостійними та вільними від лап імперіалізму.

Після виникнення аномальної зони упродовж десятків років усі невдоволені політичним режимом великого світу збігалися до епіцентру масштабного вибуху: оселялися тут, будували будинки, створювали сім’ї, досліджували місцевість, розвивали різні ремесла й культуру, започаткували власну релігію… З часом потік людей усе більше зменшувався. З розвитком цивілізацій по обидва боки Межі формувалися кардинально різні менталітети, тому новоприбулі за світоглядними позиціями не сходилися з ідеями відчужених народів, через що автоматично зараховувалися до ворогів. Тому в нас так не люблять чужинців, і тому я так і не стала остаточно «своєю». Ми з батьком хоч і прийняли віру в духів, проте не відреклися від тієї правди, яку знали і яку тут вважають гріховною. Але надто вже я відійшла від головного...

Печера Прощань знаходилася прямо у важкій сірій скалі. Темрява її здавалася майже матеріальною, бо була настільки густою, що не пропускала зсередини жодного звука чи бодай якогось відблиску світла. Живим туди вхід суворо заборонявся, бо досвід вже не раз показував: хто ступить у морок цього місця, більше не повернеться до світу живих. Тому щоразу, як хтось помирав, його віз волік усередину віл або слабкий чи хворий кінь – будь-хто безнадійний, проте здатний виконати роль «перевізника».

- Украй цікаве місце, – задумливо прокоментував зникнення Роджера у пітьмі печери Прощань Рейван.

- Швидше, моторошне, – мною аж пересмикнуло.