Розділ 1.

То був ясний білий ранок. Весняний. Тому холодний, хоч і сонячний. Глибокі калюжі встелили собою землю, м‘яку й пахучу після нічної зливи. Напоєна природа грала зеленню й відгукувалася на розмову з вітром грайливим пташиним співом. День був святковим, через що жодної роботи не передбачалося. Окрім вечірніх гулянь, звісно. Вони давно колихали уяву розмаїттям веселощів, ігор і танців. Таки свято Серця святкуємо лише раз у році. Минулої весни його довелося пропустити через смерть батька, але цього разу… Орест запросив мене. Тож цей день обіцяв стати для мене ще більш особливим.

Син старости, вправний вояка і вродливий парубок з-поміж сотень інших вродливих дівчат обрав, чомусь, саме мене. Це неабияк лестило і пробуджувало в мені каплю гордості. Та я відповіла йому взаємністю не через це. Для мене статус і влада ніколи не грали великої ролі, бо я чудово знала: людину визначають її вчинки й характер, а все інше – або приємний бонус, або питання часу. Мене по-справжньому підкупила його настирливість і, як мені здається, справжня душевна щирість. Не скажу, що кохання наше стало палким і казковим – ні. Але його міці вистачило на те, аби ми згодилися принести шлюбні обітниці. Нехай поки що потай, проте цього вже було достатньо, щоб розуміти: невдовзі в мене з'явиться нова сім'я. Сім'я, яка позбавить мене почуття самотності. Якщо, звісно, батько Ореста не зіпсує нам наше щастя.

Пан Устим дав ясно зрозуміти, що не бачить мене поруч зі своїм єдиним нащадком. І хай скільки я дивувалася його безпідставній ворожості до нас із батьком (явище це не було новим для мене, а, швидше, постійним), чіткої причини його разючій неприязні все ж не могла знайти. Так, ми були чужинцями, котрих тут не любили й не чекали, проте за роки життя своєю працею, гадаю, заслужили хоч якоїсь поваги.

Та її, на жаль, не було. Ні за життя, ні після смерті мого тата. Свою милість староста проявив лише раз: коли дав шмат землі й невеликий будиночок побіля лісу, осторонь від поселення. Це було неабиякою щедрістю, зважаючи на те, що ми стали втікачами, а отже й безхатьками без копійки в кишені. Так невеличкий Мефес став нашим новим домом і надійним прихистком.

Від чого? І сама не знаю: надто багато батькових таємниць залишилися нерозгаданими.

- Для цих людей ми – чужинці, – говорив покійний, – і завжди ними будемо.

Мене ці слова насправді лякали, та, з роками, життя в Мефесі значно покращилося. Ні, ми не стали «своїми», проте заробили певну репутацію, котра частково змінила ставлення людей до нас. Татко знався на зброї, тому працював у кузні. Мене ж узяла в учениці місцева стара знахарка – Марфа. Ми разом лікували людей і збирали для ліків трави у лісі. З цього й мали якийсь заробіток.

Часом, жінка ворожила, передбачаючи майбутнє людям. Але це було вкрай рідко. Вона не робила нічого просто так, на все була своя, втім невідома мені, причина. Мудрість цієї людини дивувала, навіть лякала, породжуючи в серцях мефесців холодну шану. Я й сама часто сприймала знахарку як нелюдину. Вона здавалася мені дивною істотою, посланницею духів чи може навіть відьмою, про яких мені розповідали легенди місцеві діти.

Якось раз вона побачила й мою долю. Ділитися ведінням зі мною не стала, натомість довго говорила про щось із батьком. Опісля обоє тривалий час ходили смутні й невеселі, однак згодом усе забулося. Тільки тато став суворішим.

- Не ходи за гору! – строго наказував він, коли я проявляла бажання вийти за кордони поселення. - Що б не сталося, не перетинай Межі. Тут ти в безпеці.

Я не знала напевне, чим був викликаний його страх, але з усім слухняно погоджувалася. Хоча все моє єство опиралося, а душа тягнулася до незвіданого. Того, що ховало в собі моє минуле.

Ми прийшли в Мефес з-за тієї «страшної» гори. Покинули великий світ, проте я ніколи не знала, заради чого. Що спровокувало батька на подорож? Що стало причиною його страху й утечі? Я часто запитувала й завжди отримувала у відповідь лише грізно зсунені брови.

- Тепер тут наш дім. Не женися за примарами минулого, вони небезпечні!

Життя єдиної рідної людини забрали мисливці. Чужинці, котрі прийшли з-за Межі на дике полювання. Таке в наших краях відбувалося вкрай рідко – надто небезпечним був ліс. Однак все ж траплялися випадки.

Тієї весни мені виповнилося вісімнадцять. Батечко захотів влаштувати розкішну вечерю, тому вирушив до лісу, аби піймати зайця або ж якого кабана. Місцеві знали безпечні стежини, котрі з часом довірили й нам, тому за нього я геть не переживала. Ми з Марфою тоді прибиралися в хаті, готувалися до приходу дівчат – моїх подружок. Але чоловік надто довго не вертався. Вже сонце скотилося далеко за обрій, а тата все не було. Довго ми прочекали, аж поки послали до лісу шукачів. Вони повернулися під ранок і принесли його скривавленого, блідого, ледве живого.

- Йому вже нічим не зарадиш, – розвела руками Марфа після важкого огляду й полишила нас наодинці.

- Перш ніж я відійду до предків, дозволь сказати тобі одну важливу річ, – важко прохрипів батько.

- Кажи, соколе мій! Я слухаю, – сльози вмивали обличчя солоними хвилями. Я відчувала, як увесь мій світ падає; як розривається навпіл серце, віддане єдиній рідній людині.

- Доню, стережися чоловіка, на ім'я Кіпріан! Він стане твоєю згубою…

- Я навіть не знаю, про кого ти, то чому ж мушу цим перейматися зараз? Не час і не місце, – ридала і злилася, як маленька дитина.

- Присягнися, що ніколи не покохаєш чужинця! Дай мені слово! Дозволь вмерти зі спокійним серцем, – наполіг батько хрипло.

- Тату…

- Присягнися! – перебив той. - І не злися, бо я бажаю тобі лише щастя. Ти – моя єдина дитина... Єдина розрада і гордість. Не покидай Мефесу, адже те, що ти побачиш за межами цих земель, може вразити й навіть глибоко розчарувати.

- Ну що ти, тату, – гірко всміхнулася, втираючи сльози.

- Я знаю, що кажу, доню. Люди за Межею зовсім не вміють любити. Вони, як гієни, вічно до всього голодні й кожен захищає тільки свої інтереси. Ти, моя пишна квітко, опинишся серед колючого бур'яну і швидко зів’янеш, якщо поткнешся туди. Не роби цього, благаю.