Глава 6

Мені було дуже соромно просити свого лікаря взяти аналізи на “букет”. Я відчувала себе брудною, у чомусь винною. Втім, так воно й було. Якби я поводилася інакше, чоловік не пішов би до іншої жінки. Не пішов би до моєї подруги. Як я могла не помічати, що вона, моя Мілка, яку я все своє життя знаю, така? Здатна влізти в родину, намагатися забрати чоловіка, батька. Ще й у родину найкращої подруги. Вона була моєю подружкою нареченої. Вона - хрещена мама Ведмедика. Вона, як член сім'ї. Хоча… З членами сім'ї у мене все складно, і так завжди було. А точніше стало з того часу, як мама вдруге вийшла заміж, а потім народила мого брата Артема. Його любили більше, а я… Може, справа у тому, що я так і не змогла по-справжньому прийняти вітчима? Може, тому мене не любили? Ну чи любили не так сильно, як брата… Скільки б я не замислювалася над цим, не могла зрозуміти. А тому просто скорилася. Майже.

Вранці в середу, коли виходила на вулицю з Ведмедиком, побачила Тамілу. Дівчина стояла біля парадного і, щулячись від холодного лютневого вітру, чекала на мене.

- Тітка Мі-і-іла! - вигукнув Ведмедик і хотів підбігти до неї, але я втримала сина за руку. Сама лише думка, що ця жінка торкнеться моєї дитини була нестерпною.

- Діано…

- Навіщо ти прийшла? - я не могла на неї дивитися. Тому дивилася убік.

- Поговорити з тобою.

- Нам нема про що говорити, Таміло. Більше нема про що.

- Ні, є про що! - підвищила голос вона. - Діано, я знаю, що винна. Але ж так буває. Люди нам не належать. А коли починає іскрити…

Мене почало нудити.

- Позбав мене від подробиць! – шикнула я.

Взяла на руки дитину, збираючись обійти її, та дівчина схопила мене за руку.

- Діано, Вітя більше тебе не кохає. Він мене кохає, а я його. Ти ж сама це розумієш, - з благанням дивлячись своїми брехливими очима в мої, промовила розлучниця. - Навіщо ти його тримаєш, скажи? Адже вам обом від цього лише гірше, а не краще. Відпусти… Будь ласка. Він дитині допомагатиме, тобі теж. Не заважай нашому щастю.

- Вашому щастю, так?! Побудованому на моєму нещасті?! Господи, Таміло, як ти могла? Ми понад двадцять п'ять років дружимо... Майже все життя разом. Як ти могла зрадити нашу дружбу? - слова ніби з самого серця йшли. Як і сльози.

- Це сильніше за мене. Я боролася з собою, але нічого не змогла вдіяти, Діано. Ти ж знаєш, як це буває.

- Не знаю! Я на твоїх хлопців і ніколи не дивилася! Ніколи, Таміло. Просто не могла...

- Ну, вдар мене! Хочеш, вдар! - гукнула вона.

Ведмедик, злякавшись, почав хникати. Я притиснула його до себе і почала заспокоювати.

- Відпусти Вітю, Діано. Він нещасливий із тобою. І ніякі твої маніпуляції з його батьками цього не змінять. Не змусять його тебе покохати.

- Пішла геть звідси, - прошипіла я. - Геть! І більше не трапляйся мені, зрозуміла?!

- Він все одно тебе покине. Рано чи пізно покине. Пам'ятай мої слова, - виплюнула Таміла і, голосно стукаючи підборами, пішла геть.

Я заплющила очі, стиснула зуби щосили. Не можна дозволяти собі плакати перед сином. Він і так бачить, відчуває, що я сумна та засмучена. Я мушу триматися. Заради нього маю триматися.

- Ти вже такий великий став, Ведмедик, що матусі важко тебе довго тримати. Давай ти далі ніжками, - замуркотіла я і хлопчик слухняно дозволив опустити себе на асфальт.

Ми прийшли на дитячий майданчик. Там нас уже чекали дві мої приятельки, Аня та Люда, з дітками-ровесниками Ведмедика. Діти побігли гратися, а ми взяли собі по склянці кави і стали за ними наглядати.

- Діано, на тобі обличчя немає. У тебе щось сталося? - запитала Люда.

- Та ні все добре. Просто щось вночі погано спала, - збрехала я.

- Якщо що, то ти можеш виговоритись, ми вислухаємо, - підхопила Аня.

- Дякую, дівчата, я знаю. Але все гаразд, правда.

Ми з ними потоваришували на дитячому майданчику, як це часто буває. Але прям близькими подружками не стали. Я в цілому не надто легко відкривалася людям, та й у мене була Мілка… А вже тепер... Тепер я в принципі не знала, чи зможу колись комусь із людей довіряти, а тому точно не збиралася ділитися особистою трагедією з цими дівчатами, хоч як сильно хотілося комусь виговоритися.

Тому все, що робила, це підтримувала стандартну розмову на прості мамські теми. Це трохи відволікало, розслабляло. Але лише трохи й ненадовго. Адже настав час, коли треба було повертатися додому і ось тоді…

Ввечері приїхав Вітя. Рівно о сьомій, як по будильнику. І з квітами.

- Діано, ти б хоч усміхнулася. Від твого кислого обличчя молоко у холодильнику скисне. Навіть пастеризоване, - сказав, коли я, подякувавши, забрала з його рук квіти.

- Вибач. У Таміли, мабуть, більше приводів посміхатися.

- Ну що ти знову починаєш? - вигукнув він.

- Не кричи при дитині, - я кивнула на Мишка, що стояв поруч. - І попроси її, будь ласка, мені більше на очі не траплятися.

- В сенсі?

- Та-а-ат, на луцьки! – попросилася дитина.

- Та почекай ти! – шикнув він.

- Не кричи на нього! Це дитина і він не винен, що у батька нове кохання.

- Я чекаю! - свердлячи мене поглядом.

– Вона сьогодні приходила. Сиділа, чекала у дворі. Казала, що ви кохаєте один одного і щоб я припинила маніпулювати і відпустила тебе.

- А ти що?

- А що я повинна була сказати?

Він наблизився, а я відсахнулася. Пригорнула букет як хоч якусь перешкоду між нашими тілами.

- Я не про те, що ти щось повинна, Діано. Ти мене досі кохаєш?

Грудна клітина стиснулася, очі защипало.

- Ну ж бо, відповідай… Я, наприклад, тебе все ще кохаю. Ось, незважаючи ні на що – кохаю.

- І тому спав із моєю подругою?!

- Я від безвиході з нею. Бо від тебе слова доброго не дочекаєшся… Ніжності якоїсь, хоч краплину.

- А ще я розжиріла, так? І постаріла.

- Ти так і не відповіла, кохаєш чи ні, - хмикнув він. - А Мілка мене кохає.