Розділ 13

Соня

— Я нікуди не піду в такому вигляді — влітаю до кабінету Демида і опираюся руками в боки.

— Не ходи — він не піднімає голови, рахує щось на калькуляторі, періодично заглядаючи в телефон. — Викликай таксі і шуруй до Айдарова.

— Я схожа на повію! Та подивися ж ти нарешті на мене!

Ольшанський відривається від розрахунків, піднімає очі і замовкає. Відкладає телефон і підпирає рукою підборіддя.

— Гм... А в тобі дійсно щось є. Слухай, може замутимо по-справжньому?

Я і так останнім часом стала дратівливою, а тепер мені хочеться його просто взяти і задушити.

— Ти навмисно хочеш виставити мене на посміховисько? — мій голос тремтить від обурення.

Наді мною закінчили чаклувати стиліст з візажистом, і коли я побачила себе в дзеркалі, ледь не втратила свідомість.

Демид піднімається, обходить навколо і роздивляється мене з перебільшеним інтересом.

— Ні, — відповідає досить різко, — але якщо ти хочеш швидко і без проблем отримати розлучення з Айдаровим у тебе є тільки один спосіб — йому зрадити. Це безпрограшний варіант, побачиш, він сам тебе вигонить. А я єдиний спосіб зробити його безболісним для тебе. Але й виставляти себе на посміховисько я не дозволю. Якщо хочеш вважатися моєю коханкою, будь ласка, відповідай моїм уподобанням. Я ніколи не повівся б на твої старперські шмотки і образ старанної школярки.

— Тобі подобаються повії?

— Мені подобаються яскраві, впевнені в собі жінки. А не нікчемний домашній додаток до Рустама Айдарова. Ходімо, — він бере мене за лікоть і тягне з кабінету.

За той час, що я живу в його будинку, потроху вже починаю звикати до його бісячих манер. Якщо Демид бажає щось сказати або показати, він схопить і буде тягнути за комірець. Особливо якщо треба терміново тут і зараз.

А йому потрібно завжди тільки так. Цікаво, він себе зі своїми жінками теж так веде? Я живу в будинку Ольшанського вже тиждень, але за весь цей час бачила його хіба що разів зо п'ять. Мене це влаштовувало, якщо чесно, зближуватися з «братом» особливого бажання не було.

Але при цьому про свого господаря достатньо розповів його дім. Тут у Демида є певна зона, куди для мене вхід категорично заборонений. При цьому в кабінет можна проходити без будь-яких обмежень.

Я неясно уявляю собі жінку, яка б змогла з ним жити. Тут від одних правил і заборон можна з'їхати з глузду. Я принаймні можу собі дозволити з ним взагалі не спілкуватися.

Ольшанський приводить мене до своєї гардеробної, ставить перед дзеркалом від підлоги до стелі і заходить за спину, міцно тримаючи за лікті.

— І де ти тут побачила повію? — питає, і я розумію, що він роздратований. — Особисто я бачу вродливу жінку, на яку її чоловік не шкодує грошей. Інша справа, якщо тобі Айдаров не дозволяв нікуди з'являтися в такому вигляді.

Дивлюся в дзеркало і проти волі визнаю, що Ольшанський в чомусь має рацію. Частково. Рустам не шкодував на мене грошей, але в такому вигляді він би мене з дому точно не випустив.

Інша справа, що мене це влаштовувало. Чоловік кохає, а увага інших чоловіків мене мало цікавила. Мене цікавила моя сім'я і мій дім.

— Сукня занадто відкрита, — бубоню я, — я до таких не звикла.

— Якщо ти не звикла, це не означає, що таке носять тільки повії.

І тут він правий. Відкриті плечі та мереживо з крупним плетінням на спині достатньо привертають увагу. Але в той же час це не виглядає вульгарно, скоріше, інтригуюче.

— Макіяж занадто яскравий...

— Тому що ти яскрава дівчина, Соня. Айдарову було страшно, щоб на тебе звертали увагу.

— Неправда, Демид, — не погоджуюся я, — чоловік ні в чому мене не обмежував. Якби... Поки він мені не зрадив, я була з ним щаслива.

— Звідки ти взялася така наївна, Софіє? Айдаров не міг не розуміти, якою ти можеш бути. Але йому було зручно мати вдома ручну декоративну собачку.

Його слова боляче б'ють, хочеться доводити і сперечатися, але раптом на розум приходить Ліза. Вона молодша за мене, та на її обличчі вже є і ботокс, і силікон. І мій чоловік зробив їй дитину без будь-якого огляду на домашню і затишну дружину. Йому не пощастило лише в тому, що я про все дізналася.

— Мабуть, ти прав, Демиде, — зітхаю я — я даремно його захищаю.

— Ти просто занадто порядна, Соню, — кривиться той, — і трохи зіпсувати тебе не завадить. Як мінімум в очах Айдарова.

— Ти так і не сказав, куди ми їдемо, — кажу дуже голосно, бо вже втретє задаю питання, і два перших рази Демид проігнорував.

Він сидить навпроти мене в просторому салоні лімузина і переглядає папери, поки я свердлю його вимогливим поглядом. Підіймає лякаюче знайомі очі, і на його вродливому обличчі відображується здивування.

— Справді? Я сказав, що ти їдеш зі мною.

— Але не сказав, куди.

— Це має значення? Ти все одно не знаєш цих людей. Просто прийом. Я їду туди помиготіти, ти їдеш зі мною. Все.