15

Мої пальці наразі передавали всі ті емоції, які нуртували в мене на серці та на душі. Вони так меланхолійно перебирали прикрасу, що можна було подумати, що у мене нервовий зрив і мене негайно варто везти в лікарню на професійний огляд. Все було настільки кепсько... 

- Мілано, тобі не подобається? - А Єгор не давав взяти себе в руки, не давав зайвої хвилинки, щоб вгамуватися та перестати дивно поводитися. Чоловік ще більше втокмачував мою нервову систему глибоко-глибоко в землю...

- Та ні, подобається, - підіймаю голову догори, відриваю погляд від підвіски та впиваюся очима в чоловіка, - дуже подобається.

- Якщо не подобається, то ми можемо змінити її на щось інше, що тобі більше сподобається.

Так, давай це зробимо! Давай змінимо на щось інше, не важливо на що, тільки давай не цю підвіску, тільки не її, прошу тебе, слізно благаю... Ось таке кричить внутрішній голос, цього потребую душа, але натомість відповідаю те, що Єгор хоче від мене почути. Те, що варто сказати в такій ситуації.

- Все добре, любий, мені дуже подобається прикраса, - і не переводжу погляд на ту саму прикрасу, бо складається таке враження, що чим більше я на неї дивлюся, тим сильніше мене затягує в трясовину. Трясовину переживань та підозр... Адже Єгор не міг побачити ту підвіску на балконі, яка тепер лежить у вентиляції? Чи... міг? Це такий надзвичайно не реальний збіг? Чи він ходить промацує ґрунт, щоб таким чином від мене чогось добитися? Чого? Підозра... в чомусь?

- Тоді давай я допоможу тобі її одягнути? - Чоловік бере ситуацію у свої руки, точніше забирає в мене прикрасу й обходить ззаду. Щоб одягнути цю підвіску мені на шию. Щоб почепити цей зашморг мені на шию...

Адже саме так я буду сприймати це брязкальце. Я дивитися на нього не можу спокійно, тому що в голові відразу виникають моменти, як ми з Назаром були щасливі, як сильно кохали одне одного... Навіть вчорашній день, коли ми з ним залишилися наодинці... Все це відразу ж виникає у мене в голові варто було тільки поглянути на підвіску, що вже говорити про те, щоб носити цю прикрасу на шиї. Відчувати її, відчувати, як вона буде торкатися до моєї шкіри, палити її своїм жаром... Адже Єгор чіпляє цю прикрасу мені на шию і таке враження, ніби таврує, що я його, назавжди... А моє єство противиться цьому, хоче скинути ці тенета. Не бажає носити цей зашморг...

Та все ж підіймаюся з дивана, як тільки чоловік повісив прикрасу на мою шию, прямую до величезного дзеркала неподалік вхідних дверей до номера та вдаю, начебто оглядаю підвіску. Дивлюся, як вона пасує на моєму тілі... Як вона б мала пасувати мені... Мала б...

- Вона прекрасна, щиро дякую тобі, коханий, - звичайна подяка, просто вдячність за те, що чоловік захотів мене побалувати, забажав зробити мені приємно, але цими словами я таке враження провокую Єгора, адже він підходить до мене та обіймає за талію. Міцно-міцно притискається ззаду до мого тіла...

- Дрібниці, головне, щоб ти завжди була щаслива, - промовляє на вухо дуже тихо, дуже спокійно, ось тільки не все тіло Єгора таке ж спокійне, як і його тон... В нижній частині все більш небезпечно. Для мене. Там вулкан ось-ось розбурхається не на жарт та може вилити лаву...

Але схоже кратеру доведеться себе стримати, відкласти на потім своє виверження, адже в цю мить хтось стукає. Не по батареях гримають розлючені сусіди, а хтось стукає у вхідні двері.

Це шанс. Шанс не піддатися на вранішні американські гірки, до яких я не готова, тож повільно, але впевнено вириваюся з обіймів чоловіка та прямую відкрити двері людині, яка так вчасно опинилася неподалік нашого номера і з якоїсь причини вирішила до нас завітати. 

Обслуговування номерів? Повідомлення про те, що сніданок очікує на нас? Пожежа й варто швидко вибігати з готелю? Та я буду рада всьому, головне, щоб перемикнутися на щось інше, ніж на Єгора та його подарунки з таким підозрілим підтекстом.

- Привіт, - та кого я точно не очікувала побачити після того, як відкрила двері, так це Аделіну, яка сяяла так, ніби це у неї сьогодні продовжується свято, а не в мене. Ніби вона розпростерла руки та очікує на приємності, які мають звалитися на неї протягом сьогоднішнього дня.

- Привіт, а ти..., - я ніби-то має бути вдячна подрузі за те, що вона якогось чорта приперлася сюди, але... Але з іншої сторони... А що вона тут забула?

- А у мене деякий нюансик вийшов..., - при цьому дівчина підіймає руку, в якій висять якісь манатки, наразі не можу розібрати, що саме там у неї в наявності, - у готелі, в якому я ночувала, не знайшлося праски, а мені потрібно попрасувати спортивний костюм. У вас є праска?

Що-що, трясця твоїй матері? Попрасувати костюм? Чи є у нас праска? Я ж надіюся... Це жарт? 

- Ага, праска, пилосмок і ще має бути десь шуфля! Тобі все загорнути з собою чи скористаєшся послугами нашої пральні? - От добре, що Адель прийшла. Мало того, що зупинила порив пристрасті Єгора, так ще й так добряче підійняла мені настрій. А то як зі вчорашнього ранку я забула про посмішку, так вона і не появлялася до цього моменту на моїх вустах. Хіба тільки істеричка посмішка мала місце. А тут подруга вирішила мене порадувати, і на цьому дякую!

- Ем... та як сказати..., - дівчина чомусь не підтримала мої жарти та не розсміялася зі мною за компанію. Як то було завжди, коли ми з нею зустрічалися десь в кафе чи просто навіть у когось з нас вдома. Адель прекрасна подруга, яка має чудове почуття гумору і навіть з найгіршої ситуації може видавити плюси. Але наразі щось вона явно не на одній хвилині зі мною, скоріше подруга здивована моїми словами.

- Та кажи вже прямо, - миттю моя посмішка злітає з губ, і на обличчі залишається тільки тінь гарного настрою, який був всього-на-всього якісь пару секунд тому. Вона ж не хоче сказати, що реально приперлася сюди чорт знає звідки, щоб попрасувати... Ні, не сукню, не жакет, і навіть не футболку... А СПОРТИВНИЙ КОСТЮМ! Алло, це реально? Чи то у мене мізки вже зрушили додолу і я їх буцаю кожного разу, як тільки роблю крок вліво чи вправо?