13

- Мілано, ти як? - Лунає за дверима голос нареченого в перерві між моїми позивами. Єгор не заходить, не бажає бути свідком того, що тут відбувається. Та і добре, він тут явно нічим не допоможе. Мені й так соромно перед ним, не варто ще більше погіршувати своє становище.

- Не дуже добре, - зізнаюся чесно, говорю чисту правду, але звичайно не додаю щодо того, що такий мій стан спровокований його діями. Його близькістю. Адже я нічого такого особливого не їла за святковим столом. Схопила пару шматочків сиру, декілька канапок і запила це все лимонадом. Тут явно нічого такого немає через що я могла себе так кепсько почувати. Все свіже, все найкраще, цей ресторан найкращий з найкращих, Єгор щодо цього постарався, тож точно не можна кидати тінь на цей заклад та говорити, що я чимось отруїлася. Отже, діло в тому, що наречений був надто близько до мене, надто сильно порушив мої особисті межі... І так, я знаю, як це звучить по-ідіотськи.

- Я можу тобі чимось допомогти? - Знову допитується Єгор, а я замість того, щоб викрикнути йому щось на кшталт "так. Якщо можеш, то покинь цей номер, а ще краще цю будівлю загалом. Тоді мені має стати краще", промовляю:

- Ні, все добре, мені просто потрібно пару хвилин, щоб прийти до тями, - а після підіймаюся на ноги, які наразі відчуваються як ходулі, та прямую до дверей. І ні, не заради того, щоб вийти до нареченого та заспокоїти його в тому плані, що зі мною все гаразд. А задля того, щоб зачинити ці двері на замок. Відгородити себе від свого власного нареченого.

- Мілано...? - Запитальний тон звучить по ту сторону, а все тому, що цей чортовий замок клацнув, і звичайно від Єгора це не приховалося. Тут не варто мати музикальний слух, щоб почути це клацання.

- Любий, мені потрібно пару хвилин насамоті, щоб навести лад. Я не можу допустити, щоб ти бачив мене в такому кепському вигляді, - і схрещую два пальчики в надії на те, що наречений сприйме цю дурню адекватно, а не почне виламувати ці дверцята. Які відразу дадуть тріщину, якщо Єгор все ж наважиться скласти мені компанію у вбиральні.

Але, на щастя, ця відмазка спрацьовує, і я чую кроки, які віддаляються. Отже, чоловік повірив, і вирішив дочекатися мене в ліжку, щоб... Так, це залишу на потім, наразі важливо те задля чого я зачинила дверцята. Звичайно ж я це зробила не заради того, щоб наводити красу для Єгора. Не для того, щоб він мене таку свіжу і симпатичну знову кинув на ліжко через якихось п'ять - десять хвилин. Моя мета полягає в іншому...

Повертаюся назад до унітаза, ніби ні в якому разі не хочу, щоб наречений хоч якимось чином побачив, чим я тут насправді займаюся, та дістаю з кишені халата річ, яка ніби магнітом притягнула до себе мій погляд. Річ, яка висіла на балконі на поручнях, і річ... Через яку я не змогла віддатися пристрасті з Єгором пару хвилин тому. Тільки зараз до мене доходить, що я й так не палала бажанням плигати до нареченого в ліжко та виконувати подружній обов'язок, але як тільки побачила цю річ, то це остаточно поставило хрест на зближенні з Єгором. Начебто ця річ мала очі, і могла б піддивитися за тим, чим я буду займатися зі своїм офіційним чоловіком, і мені було б соромно, неприємно, дискомфортно... Знаючи, що ця річ всього в метрі від мене.

Цією річчю була підвіска. Підвіска у вигляді двох напівсердець, які зливалися воєдино та створювали одне цільне, велике серце...

А подарував мені цю підвіску Назар. Тоді, коли ми були разом. Тоді, коли ми кохали одне одного та були безтями від того, що ми перебуваємо поряд. В той момент він подарував мені цю прикрасу зі словами "я знайшов людину, з якою моє серце буде битися в унісон все моє життя. З якою я відчуваю себе живим та щасливим." І тоді ці дві половинки злилися воєдино, стали одним цілим. Створили одну цільну експозицію.

Та я віддала йому цю підвіску, коли ми розійшлися. Розчепила це серце на дві частини, як Назар то зробив з моїм справжнім серцем, і віддала йому, бо нас більше не було, а отже і єдиного серця на нас двох також не було... Тепер ми жили кожен порізно...

А зараз... Зараз ця підвіска знову у моїх руках. Знову дві половинки склалися докупи. І знову Назар з'являється у моєму житті. Тоді, коли здавалося я щаслива. Тоді, коли здавалося крім Єгора мені ніхто більше не потрібний. Але зараз, тримаючи цю прикрасу у своїй руці, вдивляючись у це червоне та блискуче сердечко, я усвідомлюю, що скоріше всього мені справді здавалося... Далеко не все так однозначно, як то я собі надумала...

Я б ще години дві як мінімум могла провести за цими всіма роздумами щодо Назара і стосовно того, чому він прийшов на моє весілля, та не просто прийшов, а й приніс по суті символ нашого кохання... Але у Єгора я думаю й так накопичилося достатньо питань до мене та моєї поведінки, тож не варто ще більше підставляти себе ж під удар. А оскільки я наразі аж надто вразлива, то можу адекватним чином не зреагувати на питання нареченого та посіяти величезні сумніви, чи нам взагалі йти одним шляхом надалі...

Ось тільки що робити з підвіскою? Тягнути її з собою в кімнату, навіть у кишені халата, це не надто хороша ідея, бо вона може випасти і Єгор прекрасно її побачить. Щодо зору у мого тепер офіційного чоловіка проблем не було. Як і щодо того, щоб вибити потрібну йому інформацію з певної людини... Я чула, як він розмовляє зі своїми підопічними та партнерами, тож прекрасно знала, на що він здатний. Так, до цього моменту чоловік до мене не проявляв такого ставлення, як до інших, але все буває вперше...

Відчуваю себе наразі героїнею якогось детективу, тому що оглядаюся по сторонах цієї ванної кімнати та шукаю місце, де можна сховати прикрасу. Таким чином сховати, щоб Єгор її не знайшов, а я при нагоді змогла б її звідси забрати. Навіть попри те, що я не в курсі, що там у голові Назара, і до чого ці всі його дії, але залишати тут цю підвіску я не буду. Не знаю чому, але не бажаю, щоб вона потрапляла в чужі руки. Так, ці відносини позаду, і ця підвіска просто звичайна річ з минулого, про яку варто забути й настільки на ній не зациклюватися. Але... Але схоже вона не настільки не важлива для мене...