8

- Я..., - роблю сама над собою зусилля, пробую кинути рятувальний круг в цей шторм емоцій, але звичайно ж нічого з того не виходить. Ситуацію не врятувати. Шторм такий, що його ніяким чином не зупини та і... А хтось старається? Я? Намагаюся, роблю це кволо, більше заради галочки, а насправді вже давним-давно здалася... Як тільки чоловік доторкнувся до мене, як тільки запалив те, що мені здавалося вже згасло... Але де там...

Назар вже взагалі все прекрасно усвідомлює, він не буду таких ілюзій як я, тому пре не зупиняючись і наразі збиває останню перешкоду, яку я намагалася побудувати. Язик чоловіка вривається в мій рот, заволодіває територією, підгинає під себе, а я... А я і не проти. Я вже в передчутті того, як не тільки рот ввірветься на мою територію... Прекрасно відчуваю, як хтось знизу дуже наполегливо намагається скинути з себе тенета та приєднатися до нас... 

І коли я вже плюнула на все, коли усвідомила, що противитися немає сил та полізла скинути ці тенета... Як почула стукіт. Спочатку мені здалося, що це вже якісь галюцинації через те, що я вся на емоціях та не можу адекватним чином аналізувати все те, що відбувається навколо. Адже Назар не зупиняється та навпаки тільки збільшує оберти, проникає під мій одяг, наводить там гармидер такий, що тихі стогони зриваються з моїх губ. Стогони, які ризикують через пару секунд додати у гучності та протяжності... Стогони, які вже не реально буде зупинити чи хоча б трішки приховати...

Та все ж з цього дурману мене виводить новий стукіт. Більш наполегливий. А далі...

- Мілана, ти тут? Мілана? - Навіть попри те, що мої мізки в тумані. Дарма що мені наразі так добре, що спинятися точно не варіант... Але все ж до мене доходить, що це Соня. Сестра хоче сюди потрапити й вона явно дуже наполеглива в цьому бажанні, тому що стукіт повторюється. Стає ще дзвінкішим.

- Стій, стій, зачекай..., - млосним голосом намагаюся привести Назара до тями, який точно бачить ціль і не бачить перешкод на шляху до досягнення цієї цілі. - Потрібно відкрити, варто це зробити...

- Забий, рано чи пізно заспокоїться, - чоловік тільки на мить відривається від мого тіла, щоб промовити цю фразу, і далі кидається у цей вир. 

І я б залюбки це зробила, і була на сто відсотків готова до цього, але цієї миті, поки Назар від мене відлипнув, вистачає для того, щоб коліщатка у мізках хоча б потихеньку, але все ж почали працювати. Щоб там запрацював нарешті механізм, а не все йшло шкереберть.

- Ні, потрібно відчинити двері, бо виникне достобіса питань, - все ж пересилюю себе та відштовхую Назара від себе. Хоча хочеться навпаки притиснутися до нього якомога щільніше, щоб він окутав мене своїм захистом, теплом, коханням, - нам з тобою явно ні до чого ці всі питання.

Схоже "нам" діє на чоловіка магічним чином, адже навіть попри бажання, яке так і іскриться в його очах, він робить крок від мене й повертається в бік дверей, де сестра все ж не здається та лупцює бідний атрибут кімнати.

Поки Назар ще не відійшов від ейфорії, яка захлиснула нас обох, я швидко приводжу себе в більш-менш адекватний зовнішній вигляд, адже маю пару секунд фори до того часу, коли він повністю візьметься за здоровий глузд, і виринаю з кімнатки. Таким чином, щоб сестра нічого не помітила. Точніше нікого.

- Я тут, - стаю перед Сонею та широко розправляю плечі, ніби тільки но повернулася з тренажерного залу та хочу показати свої досягнення у спорті. Хоча таким чином закриваю собою вхід до кімнатки, в яку сестра ні в якому разі не має потрапити. Туди їй зась. - Шукала мене?

- Шукала! Звичайно шукала! А ти що тут робиш? - Нетямуще дивиться на мене дівчина й очікує відповіді. На яку я не здатна, тому що не придумала як та що збрехати. Розуміла, що потрібно якомога скоріше відчинити двері. Усвідомлювала, що сестра може когось покликати та спробувати ці двері виламати ніби під приводом того, що можливо тут стало комусь погано. А ось придумати відмазку... З цим туго. З цим у мене не склалося.

- Я..., - хаотично почала мислити та шукати в макітрі хоча б щось, що могло нагадувати правду, тому навіть не помітила, як Соня пробралася повз мене, а далі...

- А це ще що таке?

Нас з Назаром спіймали. На гарячому. Мене спіймали на зраді, на власному весіллі... На місці злочину...

Намагаюся себе якомога скоріше взяти в руки, привести до тями й діяти. Але на самому ділі виглядає так, начебто величезну брилу льоду поклали на сонце, і вона повільно, ну от дуже повільно починає танути. Так само і я наразі, начебто розвертаюся, начебто придумую, що сказати сестрі, але все відбувається ніби у сповільненому фільмуванні. Ніби мені повісили на ноги гирі вагою по сорок кілограмів на кожну кінцівку, а на душі вантаж ще важчий. Я б навіть сказала практично непід'ємний.

- Це не те, про що ти подумала, - розліплюю нарешті губи, які зсохлися від переживання та страху, та видаю таку дурість, що сама ж в шоку від того, що ляпнула. На таку дурну відмовку можна максимум посміятися, адже це фраза із заїжджених любовних мелодрам... Я десятки разів сміялася з такої нісенітниці, коли дружина заставала свого чоловіка у ліжку з іншою. Це звучало з вуст зрадника так по-ідіотськи, а тепер я сама в ролі цього зрадника...

- А про що я подумала? - Соня повертається до мене обличчям, відвертається від Наз... Стоп. А де Назар? Де той, кого сестра нізащо не мала тут побачити?

- А про що? - Чергове дурне питання в скарбничку, але яким інакшим чином реагувати на те, що буквально якісь тридцять секунд тому в цьому приміщенні знаходився чоловік. Чоловік, з яким я віддалася емоціям та ледве не зрадила нареченому на власному весіллі. А тепер тут... Пустка. Точніше гармидер, безлад, але Назара немає. Тільки дівчина стоїть та витріщається на мене, як на якусь схиблену, яка з незрозумілих причин тут стирчала замість того, щоб танцювати у головному залі зі своїм нареченим.

- Що ти робила в цій... це що взагалі таке? Роздягальня чи що? - Виявляється, питання Соні стосувалося не Назара. Коли вона сюди ввійшла, то просто побачила... Цю кімнату і... Все? Нічого крім звичайної, ординарної кімнати?