7

- І... коли ж це сталося? Коли ви офіційно вже не разом? - Варто було говорити, говорити хоча б щось, адже мама схлипувала і все ніяк не могла взяти себе в руки, а тиша гнітила та робила ситуацію ще гірше.

- Вже як два місяці, - між схлипами промовила рідна, чим ввігнала мене в ступор. Два місяці? Я думала тиждень, можливо два, а тут два місяці???

- А чому ви мені про це не сказали? - Я нічого такого не помічала крамольного за останній час у поведінці батьків, що хоч якось могло натякати на те, що щось негаразд. Вони поводилися як і раніше, посміхалися, жартували... Тільки це виявляється все було постановою для мене, ці посмішки буль фальшиві, і кожен грав зі своєю маскою на обличчі...

- Ти була зайнята підготовкою до весілля, вся була у справах, тож ми з батьком вирішили не турбувати тебе та не псувати настрій, - і чомусь я думаю, що це була саме ініціатива матері промовчати щодо їхнього розлучення. Як я вже говорила раніше, вона ставила інших вище себе, інтереси інших людей були для неї важливіші. Тож не дивно, що рідна не стала нав'язувати свої негаразди мені, своїй єдиній доньці. Це було в її стилі.

- Але чому? Чому ви так вирішили? Адже у вас ніби все було добре, - можливо я не отримаю відповіді на це питання, тому що між татом і мамою може бути щось особисте, щось таке, що навіть їхня рідна дочка не має знати. Але все ж варто було спробувати пробити причину розлучення.

- Сонечко, ти правильно підмітила - ніби. У нас ніби було все добре, і я так вважала, вірила до останнього, але в якийсь момент усвідомила, що втратила батька, і втратила його доволі таки давно. - І це теж було щиро правдою, тому що мама б терпіла до останнього тільки б зберегти ці відносини, а якщо і вона згодилася на такий серйозний крок, отже там справді відбулася катастрофа. Щось, що вже не реально було відбудувати...

- Батько... зрадив тобі? - Довелося набрати якомога більше повітря в легені, й набратися моральних сил, щоб вимовити дану фразу. Я не могла навіть припустити, що це може бути правдою. Але, з іншої сторони, мало трапитися щось справді дуже кепське, що розірвало шлях мами й тата на дві частини. І зрада була вагомою причиною задля цього...

- Ні, не зрадив... просто..., - після даних слів у мене на серці відлягло, тому що я не знаю як би продовжила спілкування з батьком, якби це виявилося правдою. Навряд чи я б змогла його пробачити. Адже він зрадив би не просто матері, а і мені, тим гарним почуттям, які я до нього мала та плекала... - Але... загалом у нас різні погляди на подальше життя.

- В якому це плані різні? - Десятки років були однакові, і тут в одну мить все змінилося? Як так може бути?

- Коли ми зустрілися з твоїм батьком, то я покохала його за щирість, за доброту, за те, що для нього було головним кохати та бути коханим, - ну так, я це знала, і мати неодноразово про це говорила. Ось тільки до чого тут наразі ця інформація не могла усвідомити, - а зараз... все змінилося. Все кардинально змінилося.

- Як це все? Ти так говориш, ніби батька підмінили й замість того тата, якого я знаю і якого люблю, на його місце відправили іншого чоловіка, - а як це ще пояснити? Не може людина в одну мить кардинально змінитися і не залишити нічого з того, що була притаманне їй у минулому. Це практично не реально.

- Сонечко, ти можеш мені не повірити, але ти озвучила чистісіньку правду. Це не той батько, в якого я закохалася. Не та людина, з якою я бажала провести все своє життя. Він інший, і я не хочу з цим іншим мати подальше майбутнє. 

Після цих слів я втрапила в прострацію. Побачила, як мати покинула приміщення, перед тим щось до мене промовивши. Але я нічого не почула, тільки кивнула, ніби я її зрозуміла. А сама насправді вдалася в сенс сказаного рідною.

Як таке може бути? Як це реально? Я не помічала змін з боку батька, він ніби був такий самий, як раніше. Так, останнім часом моє спілкування з ним звелося до мінімуму, тому що я більше приділяла увазі мамі, Єгору, своїм подругам... Але все ж, начебто він залишився тим татом, якого я знала. Тоді що мала на увазі мама? Як тлумачити сказані нею слова?

Тим паче ще одне не покидало мою голову - батьки були додатковою мотивацією задля того, щоб створити з Єгором одну спільну родину. Тато хотів поріднитися з сім'єю мого нареченого, адже мав на меті вести з ними якийсь бізнес. А мені то що? Я люблю Єгора, і так збиралася виходити за нього заміж, то ж чому таким чином ще й не зробити добре для своєї власної родини? А тепер моєї родини немає...

З цього ступору мене вивело не усвідомлення того, що варто повертатися на весілля, адже я на ньому все ж таки головна дійова особа. І не те, що сюди можуть зайти працівники ресторану та застати в дивному стані. Точніше сюди зайшли, але не працівники, і не гості свята... В цю кімнатку зайшов чоловік, я не побачила, відчула це... І якщо ви робите ставку на те, що це був мій наречений, то мушу вас засмутити... Ви програли...

Потрібно обернутися, потрібно впевнитися в тому, що моє тіло мене не підвело і це саме ТОЙ, на кого я так яскраво реагую. Тоді, біля РАЦСу і зараз, коли навколо вже ні душі, крім нас... Наразі вже ніхто нічого не зупинить, крім нас...

Все ж зважуюся, повільно повертаю голову, але не встигаю цього зробити повною мірою, щоб побачити чоловіка, як його рука опускається мені на шию, чим заважає втілити мої плани в реальність. Я так і змогла його побачити. Він не дав мені цього зробити.

- Не рухайся..., - спокійний, врівноважений тон, але він діє на мене магічним чином. Адже не хочеться пручатися, не має бажання перечити йому, а тільки підкорятися. Слідувати його наказу. Навіть якщо це і не є наказом...

- Як ти сюди пробрався? - Якщо моє тіло повністю у його владі, і не бажає противитися, то от язик ще належить мені, тож варто використати цю можливість сповна.

- Через двері, - той же тон, сказано тим же тембром, але потрібно бути дурепою, щоб не усвідомити, що він жартує наді мною. Тягне з мене прикол. Хоче зачепити за живе.