Невогонь

   Цю історію також можна прослухати на YouTube. Знайти можна за назвою, або за моїм прізвищем. Пряме посилання тут не можу надати, оскільки воно буде не клікабельним, і Ви не зможете перейти на відео.

   Дякую за Вашу увагу!
   Приємного читання   

Легка розумова відсталість. Так звучав вирок, з яким Мишко був змушений жити кожного дня. І вдома, і в школі, постійно потерпаючи від нього.

Як тільки Мишкові виповнилося шістнадцять, тато зібрав речі й пішов. Сказав, що більше не хоче тягнути це.

Хлопець тоді вибіг прямо в дощ зі сльозами. Лишень парасолю взяв, навіть не перевзувся. У гумових капцях помчав до парку недалеко від дому. Сів там на лавочку під кленом. Довго плакав.

Важкі краплини дощу вдарялися об парасолю. Вона пахла маминими парфумами.

Дзенькала вода по металевому смітнику. Каркала ворона. Сіла неподалік лавочки. Та дивиться на хлопчину. Кар! Кар! Її великий дзьоб тремтить від напруги.

А ще — нав’язливо зашарудів целофан десь збоку від Мишка. Він повернув голову вліво, глянув крізь сльози — а поряд лежить книга в прозорому пакеті.

Кар!

Задзвонив телефон. Це вже хвилюється мама.

Слухаючи, як вібрує старий кнопковий мобільник, хлопчина потягнувся до целофану з книгою. Над головою одразу пролетіла ціла зграя чорних птиць. Їхній крик змішувався із дощем. Птиці літали колом, прямо над місцем, де сидів Мишко. А йому чомусь дуже захотілося взяти ту книгу. Врятувати її від негоди.

Відкрити.

Мама продовжує дзвонити. Мишко обережно витягнув книгу з пакета. Обкладинка її грубо відірвана, лишень чорні тверді куточки залишились. Папір усередині жовтий, проїдений часом. На першій сторінці пише: Людомир Мстивладович Невогонь. «Збірник обраних творів, том І. Людина та Порожнеча».

— Михасю, додому! Я тебе прошу! Вже! — кричить мама у слухавку.

Він майже ніколи не виходив далі маленького двору під будинком. Хоча бувало, мама тягнула. Казала, що треба все одно спілкуватися з дітьми. А він боявся. Тому що інші діти — завжди злі.

Сьогодні, коли тато підняв руку на маму, емоції взяли верх, тому хлопець вибіг.

— Я йду, ма.

— Вже!

Втім, Мишко підвівся не одразу після дзвінка. Він перегорнув кілька цупких сторінок книги. Хотів глянути, що там за текст у автора з дивним іменем. Але жовті сторінки виявилися цілком порожніми.

Кар! Що ж це ворони розхвилювалися? Та ще й вітер холодний здійнявся, аж до нервів проймає.

Мишко бігло прогортав до кінця знайдену книгу. Знову телефонувала мама, тому хлопець більше не барився. Заховав знахідку назад у пакет та засунув до кишені.

Хлопець розумів, що не такий, як усі. Знав, як обтяжує життя мами й тата, мав добрий слух, тому завжди чув, коли батьки сварилися через це. Коли тато називав його дебілом, а маму — ідіоткою, яка розплодила хворобу… Мишко нічого не міг із цим вдіяти. Жив як міг, ходив до школи як міг. Намагався тягнути навчання. Теж як міг.

Коли він повернувся з парку, мама плакала на кухні.

— Я вдома…

Зачинив за собою двері. Мама мовчала, схлипувала. На підлозі в коридорі — розкидане взуття, перекошене дзеркало; тато йшов зі скандалом.

Спроба приобняти маму примусила її напружити тендітні плечі. Вона легко відсторонилася.

— Михасю, ти не промок? — втомлено спитала.

— Н-ні, я сухий. Ма… Як ми тепер?

— Все буде добре. Іди, Михасю, до кімнати. Я скоро зроблю обід, закличу. Іди, дитино…

Мишко залишив маму та відправився до своєї кімнати. Як завжди увімкнув телевізор. Звичайно, хотілося мати свій комп’ютер. Ще років з дванадцяти Мишко про це мріяв. Однак тато був категорично проти. Казав, що комп принесе тільки паскудство. І що надто воно дороге для сім’ї. Хоча сам мав свій ноутбук і грав в ігри. А Мишко тільки дивився, поки батько не помітить і не накричить.

Клацнув пультом — телевізор увімкнувся. Зображення чомусь було зернисте, майже чорно-біле. Якийсь сивий чоловік сидів за столом, як у випуску новин. Що він каже — не чути, заважав шум на фоні. Це що, тато знову налаштування збив?...

Мишко глянув на телефон. Цифровий годинник свідчив про те, що скоро розпочнуться мультики на третьому каналі. Він приховував те, що досі дивиться це все. Було соромно.

Мишко перемкнув далі. Але екран телевізора знову показував чорно-білого чоловіка. У руках він тримав папери, читав, що там написано, і говорив.

На кухні задзвенів посуд — хлопець вирішив додати звуку. Крізь білий шум і шипіння нарешті пробився дуже емоційний та чіткий голос:

— …сповіщаємо з великим сумом: вже найближчими днями у світ кращий відійде великий митець сучасності, талановитий письменник та культурний діяч, Людомир Мстивладович Невогонь. Нам усім варто бути обачними щодо наших вчинків та думок. Мусимо зосередитися у цей непростий час на творчій спадщині нашого великого сучасника. Та підготуватися до рецикляру. До нового пережиття. Відповідно, наступний тиждень оголошено тижнем трауру та нового початку. Наші думки витають поряд із Людомиром Мстивладовичем. А зараз — хвилина мовчання.

Далі ведучий відклав свої папери вбік та мовчки дивився через екран прямо на Мишка. Стояв так цілу хвилину. Навіть не похитнувся, очима не моргнув. Виснажений, безрадісний, до чортиків похмурий погляд, від якого хлопець перемкнув далі. Однак на іншому каналі те саме.

Цокання годинника. Ніби не з телевізора, а зсередини дому. Знову дзенькав посуд, перериваючи цю тишу.

Екран тьмяніє. Чоловік зникає, і все стає чорним. А далі грає похоронний марш.

Фальшиво хрипів динамік, Мишко чомусь до свого ліжка прикипів та слухав. Чекав, поки сумна мелодія закінчиться. А вона грала, все голосніше й голосніше. Аж поки мама з кухні не закричала:

— Михась, що ти там слухаєш? А ну тихіше зроби! Що за марші похоронні?! Ходи сюди краще, перше готове!

Все зникло. Почався звичайний блок реклами, екран знову став повністю кольоровим, а зображення — чітким. Зараз він швидко поїсть та повернеться. Мультики-бо вже почалися.