⚜Розділ 8. “Коли мрії приводять не туди”

Простуючи до поштової станції, Енн зловила себе на тому, що раз у раз озирається через плече й затамовуючи дихання, вслухається в тишу. На щастя, навколо не було ні душі.

Окутаний сутінками світанку шлях усіяли дрібні калюжі. Хоч дівчина й старалася оминати їх, все ж прогледіла одну й підковзнувшись, ледь не впустила скриню. Її тихий зойк миттю розсіяла тиша. Вона скривилася, відчувши, як холодна вода просочилась у розтоптаний черевик і тепер кожен новий крок супроводжувався тихим чваканням.

Діставшись поштової станції, прилаштувала скриню на дерев’яній колоді й глибоко вдихнула, підставляючи лице до неба. Густе повітря, напоєне ранковою прохолодою, лягало на обличчя дрібною млою-мрякою. Легенький вітер, ніби заграючи, колихав подолом сукні, дістаючись панчіх.

З каретного двору, що розташувався одразу за станцією, доносився запах коней і почулись обривки розмови. Дівчина затамувала дихання, міцно стискуючи в руці монети. Збоку засвітився ліхтар і вона насилу видихнула, охоплюючи поглядом конюшню. Схоже, слуги ставали до роботи. 

У ній потроху закипала тривога. Ще хвилин десять-двадцять і почне розвиднятися, а диліжанса все не було.

Вона вкотре оглянулася в бік постоялого двору й охопивши себе руками взялася розтирати передпліччя, не стільки від холоду, скільки від хвилювання. Подумала про плащ, який міг би трохи приховати її тремтіння. Та взяти його не посміла, так і залишила перекинутим через спинку стільця біля каламарчика з маззю — його теж не взяла. Не вистачало, щоб до всього її звинуватили ще й у крадіжці.

Нарешті почувся стукіт кінських копит та скрип коліс і видих полегшення зірвався з її вуст. Не встиг диліжанс зупинитися, як вона вже стояла із поклажею перед дверцятами.

Кучер зістрибнув на землю й вхопивши ліхтар, почеплений на боку карети, окинув її швидким поглядом.

— Куди бажаєте, міс?

— До Шеффілда, будь ласка.

— Який клас?

Вона розгублено кліпала очима, не розуміючи питання.

— Вперше? — здогадався він.

Енн кивнула, відчуваючи дискомфорт від його близькості й тих прискіпливих оглядин.

— Перший клас у самій середині. До Шеффілда буде десять пенні, на вибоїнах менше підкидає. Дев’ять пенні за сидіння ззаду. І третій клас спереду біля мене за вісім пенні.

Дівчина розтулила долоню й відрахувала дев’ять пенні. Лишній пенні не завадив би, та їхати поруч з кучером не наважилася.

— Дозвольте?

Чоловік потягнувся до її ручної скрині й взявся пристібати її позаду карети на спеціальній підставці, де вже знаходилися дві куди більші скрині. Енн тим часом тривожно роззиралася навколо, та, на щастя, в полі видимості нікого не було.

Кучер повернувся до дверцят і почепив ліхтар усередині карети.

— Прошу, — подав дівчині руку.

Енн проігнорувала його галантний жест й підхопивши спідницю, проворно шаснула всередину, несучи з собою в сперту, важку атмосферу карети прохолодну ранкову свіжість. Зайняла місце поруч зі служницею, що колихала туго сповите маля у білій вовняній ковдрочці. Навпроти сиділа гарно одягнена жінка з чоловіком.

Три пари очей зупинились на ній.

Енн відвернулася до стінки, усвідомлюючи який вигляд має її обличчя. Відчувала, що припухлість з губи трохи зійшла й рана затягувалася, але вилиця боліла й вона здогадувалася, що там проступив синець. Це все неминуче привернуло б увагу до її персони, а цього вона не хотіла.

— Ви подорожуєте одна? — не стрималась жінка у капелюшку з широкими крисами, вигнувши дугою брову. У її тоні вже ковзав осуд.

— Так, — тихо відказала дівчина, не повертаючись до них.

— Це ж верх непристойності.

— Я вдова, — видала на одному подиху.

Жоден інший статус не дозволяв дівчині подорожувати одній. Та ця брехня була аж занадто очевидною й ніхто із пасажирів не повірив їй: чоловік зацікавлено вивчав, злегка посміхаючись тим висновкам, яких дійшов; жінка в капелюшку зневажливо скривилась; служниця потішно всміхнулась, але упіймавши погляд своєї господині, вмить посерйознішала й взялася завзятіше гойдати дитинча.

Енн тим часом стискуючи кулачки, молила Бога, щоб вони нарешті рушили. І з тихим видихом полегшення заплющила очі, коли карета смикнулась, злегка відкинула її назад та розгойдуючись, покотилася вимощеним шляхом.

На першій станції пара з немовлям і служницею вийшли, а їхнє місце зайняв огрядний присадкуватий чоловік з балакучою жінкою, що не розлучалася з кошиком повним їжі, обіймаючи його усю дорогу. Від ароматів випічки та спецій, що наповнили замкнуту карету, Енн доводилося ковтати слину, раз у раз згадуючи спакований яблучний пиріг, що залишався у скрині. Його вона планувала з’їсти ввечері.

На наступній станції до них підсів чоловік з двома малими доньками й ті усю дорогу не вмовкали, щось щебечучи одна до одної, сміялися й тішилися, гучно висловлюючи емоції. Крадькома зиркаючи на них, Енн і собі потайки всміхалася, згадуючи свою першу мандрівку каретою з матінкою в такому ж юному віці.

Шеффілда диліжанс дістався глибокого вечора.

— Містере, де тут можна зупинитися на ніч? — спитала вона візника, коли той віддавав їй багаж.

— За каретним двором шинок, — махнув він убік рукою. — Там здаються кімнати.

Енн вхопила скриню й рушила у вказаному напрямку, обережно придивляючись до усіх темних закутків.

Від шинка, спотикаючись, брело двоє чоловіків. Страх холодком пройшовся спиною. Вона міцніше стисла в руці скриню, низько схилила голову й пришвидшила крок, стараючись непомітно прослизнути повз них. Намір заночувати в такому місці вже здавався божевільним, але ще божевільніше було б залишитися на вулиці.

Всередині було гамірно, душно й розпросторювалися такі запахи, від яких хотілося затулити ніс. Енн знайшла очима шинкаря, той стовбичив за шинквасом з двома пузатими бочками. Вона знову низько опустила голову й попростувала до нього, дуже сподіваючись, що ніхто не звертає на неї уваги. Знаходитись в такому місці було вище її сил. Спогади оживали.