⚜Розділ 7. “Хибні припущення”

Попереду у присмерку стримів ліхтар, манячи мандрівників до постоялого двору, що вдало розмістився на розпутті великого шляху. І приманив.

Генрі Бріджес заїхав на просторе подвір’я. Зістрибнув з коня й осмикнув сюртук. Карета зупинилась поруч.

— Залишимося тут на ніч, — повідомив він дівчині, що роззираючись, вибралася з неї.

Поза сумнівом, довга поїздка з декількома зупинками виснажила її, але вона й знаку не подавала, смиренно прошкуючи поряд.

У передній, де розмістилась стійка довжиною у два ярди, їх зустрів худорлявий чоловік. Він зарання угледів карету й коли мандрівники переступили поріг його постоялого двору, реєстраційна книга вже була розгорнута на сторінці останнього запису, а посмішка надійно причеплена до довгастого обличчя.

Генрі в декілька кроків подолав відстань до стійки. Оцінювально оббіг очима стіни, затримавшись на широкій проймі без дверей, що, як він припустив, вела у таверну, бо звідти не умовкали голоси. І неквапом зупинив погляд на власнику.

— Я, Генрі Редінгтон, син есквайра з Рочестера. Як ви, мабуть, здогадалися, нам необхідно зупинитися у вас на ніч.

Вишукана аристократична вимова й лінивий тон, яким Бріджес майже не зловживав у повсякденному спілкуванні, підсилили потрібне враження.

— Для такого поважного гостя тут завжди знайдеться кімната, — услужливо кивнув чолов’яга й пронизливий погляд хитрих очей переметнувся до дівчини.

Генрі розумів, що навіть закутана в плащ, його супутниця явно контрастувала з ним. В очі, як мінімум, кидалась відсутність обов’язкових аксесуарів таких як пальчатки й капелюшок, не говорячи вже про усе інше. І мовби у підтвердження цього, посмішка на обличчі власника постоялого двору поширшала.

— А?.. — почав було він, промовисто ковзаючи її фігурою.

Бріджес ступив вбік, затуляючи її від того погляду.

— Юна міс — моя підопічна, — його тон став крижаним, а погляд потемнів. — Дві кімнати нам.

Генрі міг заприсягтися, що після останніх слів почув позаду тихий видих, схожий з полегшенням.

Чолов’яга за стійкою заметушився, вмить згубивши посмішку.

— Авжеж, авжеж. Мері! — вигукнув він убік таверни.

Тоді ухопив перо й вмокнувши у чорнильницю, взявся щось шкрябати у реєстраційній книзі. При цьому схилився так низько, що свічки у бронзовому канделябрі, підсунуті на край стійки, освітили широкий лоб розділений декількома глибокими зморшками й давали розгледіти завитки волосся в поріділій шевелюрі.

З таверни почулися вигуки, за тим — сміх. До них вийшла струнка жінка у вбранні обслуги. Вона діловито пропливла кімнатою й зупинилась біля канделябра. Нахмурила брови, вглядаючись в дівоче обличчя і в очах спалахнуло співчуття. А тоді з невисловленим докором вона зиркнула на Генрі. Губи стислися в тонку лінію, очі горіли ворожістю. Та ці позирки вмить обірвав чоловік.

— Проведи гостей, — звелів, витягши з-під стійки два великі ключі.

Мері, не говорячи ні слова, понурила голову й поплелась східцями до кімнат. Генрі жестом запросив Енн йти за нею, мимохіть черкнувши очима її вилицею й губою. Не важко було здогадатися яких висновків дійшла служниця. Він і не подумав, що всі приписуватимуть це неподобство йому.

Вказавши на кімнати, служниця віддала їм ключі, тицьнула свічку дівчині в руки й поспішила геть. Одразу за нею з’явився лакей з багажем.

Щойно вони увійшли до кімнати, як Енн позбулася свічки й подалася до стіни. Охопила руками передпліччя під плащем, одночасно стискуючи в долоні ключ. Її погляд ковзав урізнобіч, тримаючи обох в полі зору.

Генрі зачекав поки слуга зачинить за собою двері й тільки тоді заклав руки позад себе та глянув на неї.

— Розпоряджуся, щоб принесли вечерю сюди. Не варто зайвий раз з'являтися внизу, — повідомив, ловлячи кожен її порух. — Тоді замкнешся. Щось знадобиться — моя кімната поруч. Вранці вирушимо далі. І ще… — він трохи зам’явся. Міркував, як краще донести до неї те, що вона ніяк не сприймала. — Енн, тут ти у безпеці.

Здавалося, хотів ще щось додати, однак передумав. Обернувся й не кажучи більше нічого, попрошкував до дверей.

Енн слухала як затихають його кроки в коридорі й разом з полегшенням відчула смертельну втому. Зняла чужий плащ, досі не розуміючи навіщо він віддав його їй.

Поведінка цього чоловіка викликала дедалі більший подив. Вона довго розмірковувала над усім ще в кареті, та висновок залишався незмінним: яким би хорошим він не здавався, але він чоловік. “Для нього ти — річ”, — нагадала собі, вдивляючись в сяйво ліхтаря у вікні й в очах крився один-єдиний намір.

Почувся глухий стук у двері й вона аж здригнулася, вихоплена з плину тих думок. Міцніше стисла у долоні ключ, з яким не розставалася й тихо видихнула, коли у дверях показалась Мері з тацею. Служниця причинила за собою двері, прудко прилаштувала ношу на столі й ступила до неї.

Енн в нерозумінні дивилася, коли та піднесла свічку до її обличчя, відверто розглядаючи.

— І давно він так з тобою?

Дівчина невпевнено зморгнула. Тоді знітилася й несвідомо торкнулася губи.

— Це… Це не він.

— Гадаєш, не розумію? — служниця скептично скривила вуста. — Чи досі не бачила таких?

— Ні, не… — Енн враз обірвала себе, подумавши, що це може якось допомогти. Хоч цей її обман, це несправедливе обмовляння й залишало на серці украй неприємний осад.

— Ич який хитрий! Але, дівчинко моя, двома поглядами й вченим словом, йому мене не провести. Краще інших знаю, які вони.

Між ними запала тиша.

— Допомогти? — розігнала її Мері впевненим тоном.

— Як?

— Втекти від нього, звісно.

Енн здалося, що ця жінка прочитала її старанно виплекані думки.

— Звідси недалеко є поштова станція, — продовжувала та. — На світанні проїжджає диліжанс до Шеффілда. Я дам тобі трохи монет. Зможеш взяти квиток. Зійдеш на першій-ліпшій станції, а там, звернешся в бюро наймання прислуги, — служниця умовкла й журливо похитала головою. — Ой, що ж я раджу?.. В тебе ж, певно, немає ні рекомендацій, ні дозволу. Та ще і йому буде простіше знайти тебе.