⚜Розділ 6. “Під його поглядом”

Генрі Бріджес неспішно перевів погляд від таці у своїх руках до замкнених дверей. 

Дещо повагавшись, підніс кулак та схиливши голову, тричі постукав. Трохи зачекав, тоді встромив ключ, що йому передала служниця у замкову шпарину. Двері відчинилися зі знайомим тихим скрипом, впускаючи його.

Погляд наштовхнувся на переносну перегородку. Дівчина знаходилася біля неї під стіною. Саме там, де й тулилася вночі. Зціпила пальці перед собою, покірно схилила голову й застигла на місці.

Генрі сунув тацю на першу-ліпшу поверхню, якою виявився стілець й повернувся до неї. Охайно вдягнена із зібраним волоссям, вона нагадувала юну пансіонерку, що усім своїм виглядом висловлює смиренність. Та це було далеко не так: вона нервово стискувала пальці, важко дихала й, здавалося, ще нижче опустила голову, щоб навіть випадково не наштовхнутися очима на нього.

Чоловік тихо видихнув.

— Енн…

Вона сіпнулася. Майже непомітно, однак це не приховалося від його погляду.

— Прошу, підійди, — пом’якшив він голос.

Минуло зо пів хвилини перш ніж вона послухалась і відірвалась від стіни. В недоладних, уповільнених рухах відчувалась напруга, яку не змогла подолати, хоча видно було, як старалася.

Зупинилась на відстані декількох кроків. Її повіки тремтіли. Плечі поникли. Голови не підіймала.

— Енн, подивися на мене, — попрохав він знову.

Повільно, наче зважувалася на щось украй неприємне, дівчина підняла голову. Зустрілась з його очима й спішно відвела погляд убік.

Генрі похмуро дивився на її підпухлу губу. Рана не здавалась настільки жахливою, як закарбувала його пам'ять, однак нічого втішного в тому він не бачив. Згадував і слова служниці, яка запевняла, що й від батога слідів не залишиться, бо врятувала накидка, тому турбуватися немає про що. Та все одно подібне здавалося недопустимим. 

Він відірвався поглядом від неї й вказав рукою на ліжко:

— Прошу.

Енн в нерозумінні розчахнула очі. У скронях гучно застукало, а погляд, що лиш на мить затримався на постелі, метнувся до дверей. Бачила, що не замкнув, та який шанс, що дозволить втекти? 

“Купують не для того, щоби відпустити, — шибонула непрохана думка, — ...щоб користуватися”.

Чоловік тим часом спокійно чекав із закладеними позад себе руками. Мовчав. Крізь опущені вії вона бачила, що не зводив з неї очей і, здавалося, читав усі ті думки про втечу, що так безконтрольно шмигали в голові.

Зрештою, зробивши над собою колосальне зусилля, Енн скорилася. В декілька кроків дісталась ліжка й опустилася на його краєчок. Ще міцніше затиснувши пальці, понурила голову. Відчувала, як несамовито в неї калатає серце й намагалась вгамувати рване дихання. Їй би лиш дочекатися слушної нагоди. 

Чоловік наблизився. Вона стурбовано дивилася на його вичищені чоботи.

— Буде трішки боляче, — сказав він, схиляючись.

Вона відсахнулась ще до того, як його рука наблизилась. Вирячилась з острахом.

Генрі зупинився, ловлячи той погляд. Виразисті сіро-зелені очі переповнились емоціями, а важке, глибоке дихання вкотре видавало її.

— Не бійся так, Енн, — спробував заспокоїти. — Це лише бренді й це допоможе.

Вона невпевнено зморгнула. Сказане занадто повільно доходило до неї. Погляд зупинився на руці зі шматочком домотканого полотна, очевидно, просякнутому рідиною з келиха, що знаходився на таці поруч.

— В Лондоні є лікар, — зосереджено продовжував Бріджес, — Олівер Холмс його звуть. Лиш так і обробляє садна. Свого часу перевірив на собі.

Енн продовжувала недовірливо дивитися спідлоба, але, коли він вдруге наблизився, вже не відсахнулась.

Її повіки тремтіли, коли він легко торкнувся розбитої губи. Пройняв біль. Вона носом вхопила повітря, примружилась та завмерла.

Генрі відійняв руку.

— Боляче? — спитав, завваживши як вона затисла кулачки, хоча й не видала жодного звуку.

— Ні, — зірвалася з вуст відверта брехня. І знічена його близькістю та дбайливим тоном, опустила очі.

Генрі тим часом взяв каламар з широким горлечком.

— Борсуковий жир, — пояснив, — швидко гоїть рани.

Енн знову затамувала дихання, та нові дотики були легкими й приємними. І вона дивилася на ту обережність, ту турботу, що він у них вклав та уявляла наскільки гірко було б пізнати мить, коли оця вдавана дбайливість спаде, змінившись різкістю й жорстокістю, як це завжди буває.

— От і все, — він випростався й відступив на крок. — Забереш з собою, — вказав на каламар, відставляючи його на дорожню скриню.

Тоді витягнув з-під капелюха білу шийну хустину й, щоб не бентежити дівчину, пройшовся до вікна. Там, у дворі постоялого двору метушилися слуги, готуючи від’їзд. Він підняв накрохмалений комір до підборіддя й взявся зав’язувати вузол, розсіяно вдивляючись туди.

Енн тим часом крадькома зиркнула на двері, шлях до такої бажаної свободи й вкотре стримала в собі той порив, усвідомлюючи, що діяти треба розважливо. Тоді неспішно провела поглядом до залишених ліків. Задумалася. Як же їй хотілося повернутися до свого старого життя, в момент, коли усе пішло під укіс та змінити хоч щось. А тепер… 

Вона замружилася, перебираючи клекітні думки про свою нову реальність, бо досі не могла сповна осягнути, як то все сталося: вчора ненависна племінниця, віддана за борги, а сьогодні дружина одного, продана іншому. І єдина мрія, що тліла у грудях — стати вільною. Бо з жодним чоловіком не вийде почуватися у безпеці — істина, засвоєна дуже рано. 

Бріджес повернувся.

— Скільки тобі років, Енн?

Його питання вмить позбавило зайвих думок.

— Сімнадцять… — завагалася, — майже.

Генрі лише кивнув. Не дивлячись на неї підійшов ближче й зняв зі спинки стільця сюртук.

— З хвилини на хвилину вирушаємо, — сповістив він, зосереджено застібаючи ґудзики. — Поїдеш в кареті.

— Куди? — в очах замиготіло хвилювання.

— Туди, де будеш у безпеці.