⚜Розділ 5. “Коли в силах захистити”

Генрі Бріджес стояв біля стійла в конюшні, спираючись на кривулясту й абияк обтесану балку огорожі. Його кінь з хрускотом жував овес не піднімаючи голови від цебра, а він примружившись, розфокусовано вдивлявся кудись поза простір.

Зовні його обличчя залишалося спокійним, та під цим спокоєм ховався цілий клубок емоцій: від жалості до гніву. Він ішов сюди з визначеною метою. Не встиг: Фред Лонглі живо покинув постоялий двір. 

При згадці конюха, погляд опустився на руку, міцно стиснуту в кулак. Так, він — той, хто являв собою суцільний самоконтроль, був готовий забути про манери.

Шурхотливі важкі кроки вирвали його із задуми. Поруч опинився чолов’яга з оберемком прив’яленої трави. Він зайшов у стійло й запхав її у жолоб.

— Містере Редінгтон, — по хвилі виструнчився перед ним, — будуть ще якісь побажання?

Генрі, при цьому чужому звертанні, глипнув на збрую, що висіла на кілку в кутку стійла.

— Після годівлі напоїш і осідлаєш.

Слуга шанобливо схилив голову на знак згоди й Генрі покинув конюшню.

Джерарда знайшов у таверні. Той саме розпитував про щось власника постоялого двору. Останній, помітивши постояльця, розплився в усмішці й навалившись на дерев'яну стійку, вигукнув:

— Містере Редінгтон! Карета буде готова за чверть години.

Бріджес стримано кивнув, помічаючи на собі з десяток зацікавлених поглядів і продовжив шлях.

Джерард повернувся, здивовано окинув його очима. Розтріпане волосся, відсутність сюртука та шийної хустини давали зрозуміти, що, й справді, пропустив дещо вельми цікаве. В їхній компанії саме йому належала репутація гульвіси, який часто ігнорував правила й дозволити собі розгулювати перед зіваками в такому вигляді міг саме він, але аж ніяк не Генрі Бріджес з його бездоганними манерами. Ніби місцями помінялися. Він мимовільно всміхнувся думкам і рушив за ним.

Генрі очікував перед дверима, похмуро роздивляючись чи то підлогу, чи взуття. Зачекав поки відімкне й мовчки зайшов у кімнату.

— В таверні тільки й розмов про тебе. Стільки потішного почув, — відзначив Джерард, зачиняючи двері. — Розповідай, що трапилося.

Генрі підійшов до вікна, обома руками сперся на потріскане підвіконня, розсіяно споглядаючи пейзаж унизу.

— Нічого надзвичайного, лиш допоміг дівчині.

— Чужій дружині, — уточнив Джерард, залишаючись посеред кімнати.

Бріджес повільно зімкнув повіки. Мовчав, згадуючи худе бліде обличчя з розсіченою губою, брудом на щоці, ледь помітною синюшністю на вилиці та виразні очі, у яких безустанно мигтів страх.

— То, що далі? — обережно поцікавився Джерард, висмикуючи його з тих спогадів.

— Я не покину її тут. Ти чув, за чверть години карета буде готова.

— Припускаю, просто відішлеш її кудись.

— Ні, супроводжуватиму.

Джерарду ці плани не сподобалися. Його погляд майнув навскіс й зупинився на ящику у кутку, де стояла таця з графином та високою склянкою. Він подолав ту відстань у два кроки, мимохіть згадуючи услужливу дівчину, що вночі розважала його, а вранці потурбувалася про такі незначні дрібниці. Хлюпнув у склянку лимонно-мигдальний напій з гіркуватим присмаком і, ніби той стражденний спраглий, декількома ковтками спорожнив її. Тоді шумно видихнув, наспіх усе обдумуючи й заявив:

— Залишай її тут і продовжимо шлях. Сніданок готовий, коней осідлають. Злива наче не дуже розмила дорогу, хоч і ґрунт тут доволі паскудний. До вечора будемо в Ентоні. А в нього таких безліч, зіграють і невинну жертву й кого завгодно за твоїм бажанням.

Генрі шпарко повернувся. Чоботи рипнули по дерев'яній підлозі.

— Хіба не ти забуття шукав? — продовжив Джерард, незворушно витримавши його погляд. — А це саме те. Вдень полювання на перепілок, а вночі суцільний розгул. Екзотика. Такого в жодному столичному борделі не зустрінеш. Щоночі нова програма. Гаразд, нехай зіпсую сюрприз, та уяви: гігантська таця, а серед закусок і випивки оголена красуня без одягу. Афінські ночі з розгнузданими актрисами, що не дотримуються жодних норм пристойності. Римська гойдалка, де дівчину… — він урвав себе, підозрюючи, що таке краще не озвучувати, особливо тому, кого святошею називають. Зітхнув. — Чорт забирай, Генрі! Я й справді тебе вмовляю? Знову?.. Та інші роками мріють потрапити до Ентоні, а в нас запрошення.

Завваживши гримасу невдоволення на обличчі приятеля, Джерард здогадався, що той надміру драматизує ситуацію й приблизно уявив його думки.

— Вони усі там добровільно, — змучено продовжив він, випереджаючи його. — Ентоні добре оплачує їм такі веселощі. У нього збираються найбагатші й найвпливовіші, там кожна мріє приглянутися комусь, стати утриманкою. Не така вже й важка доля порівняно з перспективами, які чекають їх деінде. До того ж Ентоні…

— Досить, Джерарде! — Генрі урвав його різкіше, ніж планував і ступив убік дверей. — Я повертаюся. Це вирішено.

— Ти ж усвідомлюєш, що ніякий ти не син есквайра? — полетів йому у спину останній заклик до розсудливості. Джерарду раптом здалося, що здоровий глузд покинув приятеля й переметнувся до нього.

Генрі зупинився, звільна повернувся. У погляді майоріла холодна стриманість.

— Усвідомлюю, — відказав незворушно, закладаючи руки позад себе. В цю мить, навіть у такому злегка розтріпаному стані, він відповідав образу істинного джентльмена. — Єдине чого не усвідомлюю, так це те, як можна допустити знущання, коли у твоїх силах захистити.

Завуальований закид помітно вибив з колії. Джерард наморщив чоло, не маючи певності чи варто продовжувати. Та сумнівався не довго.

— Таких селянок безліч, Генрі, ти усіх не захистиш. Ну загуляла дівка, з ким не буває? Він виховати забажав, що дивного? Хіба не бачиш вони тут іншими моралями живуть. Це ж не аристократка.

— Що з того? Дивитися? Сумління дозволяє тобі таке?

— Ти аж занадто правильний. Можна подумати вперше подібне бачиш. Чи вперше? Чорт забирай… Навідайся в нетрі Лондона, там на кожному кроці голодні діти, жебраки, злодії, дешеві повії, вічно п’яні чоловіки та їх побиті дружини. Усім допомогти неможливо. На таких, кодекс джентльмена не розповсюджується.