⚜Розділ 4. “Як дружину”

Вона поморщилась від неприємного різкого запаху, що бив прямо в ніс. Спробувала розтулити вуста, й з них зірвався тихий стогін — розбита губа нагадала про себе.

Темрява поволі розсіювалася, погляд прояснювався й упав на чоловіка, що схилився над нею. Мить, — і вона з острахом відсахнулася, забившись в куток ліжка. Коліна мало не до підборіддя підібгала. 

Від різкої зміни положення, стіни навколо нещадно захиталися, віддаючи болем у скроні. Інстинктивно хапнула повітря й вхопилася за бильце. Дихала важко й зосереджено, намагаючись впоратися з собою.

Запаморочення потроху минало, почуття рівноваги поверталося, як і здатність ясно сприймати дійсність, бентежила лиш присутність стороннього спостерігача на відстані витягнутої руки.

Не завваживши, що на ній чужа одежина, нервово стягнула на грудях поли сюртука й безпорадно роззирнулася навколо, уникаючи дивитися на чоловіка. Сквапно складала докупи обривки спогадів і вже не сумнівалася, що саме у цій кімнаті й ховалася напередодні вночі.

— Я знаю, що ти налякана, але боятися нічого. Тут ти у безпеці, — запевнив чоловік, похмуро стежачи за поглядом, що кидався з кутка в куток. — Обіцяю, що ти можеш мені довіряти.

Його голос заворожував глибиною, манив спокоєм, та дівчина не вірила в цю оману. Надто вже добре познайомилася з підступністю й жорстокістю. Чоловіки. Що хорошого вона бачила хоч від одного з них? Металічний присмак крові у роті — чергове тому підтвердження.

— Вперше це робив, — зізнався він, мовби навмисно відвертаючи її від тих роздумів.

Повертів у руці маленький пузатий флакончик, як здогадалася — той, яким і привів до тями. Закоркував його глянсованою пробкою, прив’язаною до тоненького горлечка та відставив на тацю. Дівчина тільки тепер помітила, що та стояла на присунутому до ліжка стільці. А чоловік цей сидів на самому краєчку постелі в білій сорочці з гарними манжетами й таким високим та гострим комірцем, якого вона зроду не бачила. Світло-коричневий рясно прикрашений досконалою вишивкою жилет висів на бильці й важко було уявити скільки ночей над ним старанно трудилася майстриня. Пальчатки зі шкіри висіли поверх. На підлозі поруч знаходилися сідельні сумки, складені одна на одну, на них розмістився плащ і темний капелюх.

— Як твоє ім’я? — так само стримано й виважено спитав він, уриваючи ті розглядання.

Дівчина з деякою пересторогою, та все ж зустрілася з його поглядом. Чоловік мав сині очі, біляве злегка хвилясте, скуйовджене волосся, обличчя з високим лобом, виразними вилицями, прямим носом, окресленими губами й злегка округлим з боків та трохи квадратним в нижній частині підборіддям. Обличчя, що могло належати одному з ангелів з тих фресок, які бачила на стінах церкви, коли мама взяла її в місто у дитинстві. Та зовнішність оманлива. Занадто.

— Енн, — відказала майже пошепки. Розпухла губа спотворила голос. — Енн Уеллс, — повторила голосніше, долаючи тремтіння.

Чоловік пильно придивлявся до садна й на незворушному обличчі майнула тінь.

— В тебе є родичі, Енн?

Дівчина дивилась на нього не розуміючи ні питань, ні намірів. А той застиглий погляд, спрямований на неї, викликав дискомфорт і ніяковість. Вона дужче притиснула до себе його одежину, вп’явшись кінчиками пальців у м’яку тканину й знічено відвела очі убік, відповідаючи:

— Дядько.

— Він єдиний, чи є ще хто? — спитав одразу, мовби й чекав такої відповіді.

Енн непевно заперечила головою, нагадуючи собі дихати глибоко, бо ніяк не виходило вгамувати страх.

— Виходить немає, — підсумував Генрі, обдумуючи все.

І вона так вважала. “Любити Бога треба, а чоловіка — слухатися й догоджати”, — випірнули з пам’яті повчальні слова дядька, коли насмілилася заїкнутися, що не до душі їй майже утричі старший конюх та стала слізно вмовляти не віддавати її йому. Ніхто не знав, який крижаний страх сковував тоді її свідомість — ніхто не відав її таємниці, схованої глибоко в душі, таємниці, що палила мозок своїми жахіттями. Вже й не боялася його важкої руки, бо постала перед куди гіршою перспективою. Але він не вдарив. А щоб не втекла й зговірливою стала, замкнув у темній комірчині з похиленою стелею і щурами, що шмигали попід ногами, ховаючись в нори між прогнилими дошками підлоги. Де й втратила лік дням.

— Залишається єдиний вихід, — Генрі нагадав про свою присутність, відганяючи її спогади. — Доведеться забрати тебе з собою.

Енн сторопіла. Розтулила рота, забувши про розбиту губу. Серце знову забилося гучніше, огортаючи неприємним холодком невідомості, а німе питання застрягло в горлі.

Між ними застигла насторожена, напружена мовчанка й останні слова висіли в повітрі доти, доки їх не порушив притишений стук у двері.

Ліжко ледь відчутно колихнулося й чоловік вмить опинився на ногах. Стук повторився. Він накинув на себе жилет і прошкуючи до дверей, нашвидку пробігся пальцями по дрібненьких ґудзиках, проворно застібаючи одежину.

Енн затамувала подих, з острахом чекаючи продовження. Несвідомо тулила коліна до грудей, наспіх перебирала в думках можливі варіанти й не знала котрий із них гірший.

Чоловік відступив убік і в розчинених дверях показалась жінка середніх літ. Пропустивши її, він вийшов.

Енн зітхнула з полегкістю, коли двері зачинились. Занепокоєння спало, натомість повернулися більш приземлені турботи: в горлі страшно пересохло, в животі нестерпно нило від голоду, спина пекла, губа боліла.

Вона повільно підсунулася на край ліжка, звісивши ноги й легесенько торкнулася кінчиками пальців припухлості. В пам'яті враз ожив розмашистий удар і вона відійняла руку від вуст, припиняючи згадувати те. Треба було все ретельно зважити й знайти вихід. Погляд майнув від дверей до вікна й зупинився на жінці, що вперши руки в боки, хазяйновито роззиралася закутками.

На ній була проста коричнева сукня, поверх пов’язаний охайний фартух з дрібною оборкою, а темне волосся з вкрапленням сріблястої сивини, що прядками вибилося з-під світлого чіпця, давало уявлення про її вік.