⚜Розділ 3. “Продана”

Генрі вражено дивився услід незнайомці, поки полум’я свічок тріпочучи, розгойдувалося у різні боки. Тоді блимнув очима й так-сяк затуливши долонею вогники, поспішив за нею.

У вузькому коридорі панувала тиша: ані голосів, ані кроків. Декілька секунд він прислухався, та зрозуміти куди ділася дівчина, не зміг. Підняв вище свічник і подався в таверну.

Власник постоялого двору, підперши долонею підборіддя, куняв за масивною стійкою, перед ним тлів каганець, поки за декількома столиками залишалися найвитриваліші п’янчуги. В декількох ярдах від них, служниця старанно відтирала щось від підлоги. А напосідлива блудниця все ж знайшла куди прилаштувати своє багатство, виставлене на широкий загал у відвертому вирізі сукні й опинилася на руках у захмелілого мандрівника.

Генрі обвів очима таверну у пошуках втікачки. Видивлявся по темних кутках, куди вже не продиралося світло від декількох залишених канделябрів. Нікого схожого на його незнайому гостю в залі не було. Зникла без сліду.

— Містере… е… — власник таверни підняв голову від стійки й хмурив брови. Сквапно перебирав у пам’яті постояльців, згадуючи кого закріпив у реєстровій книзі за шостою кімнатою.

— Редінгтон, — незворушно підказав Генрі, називаючи вигадане прізвище, під яким і поселився.

— Містере Редінгтон, чи можу я вам чимось допомогти?

— Ні.

Генрі наостанок роззирнувся таверною й тяжким кроком поплівся назад.

Похмурі стіни вузького коридору приховували свої таємниці, що не поспішали розвіюватися в нічній тиші. І жодних відповідей, лише нові питання й припущення.

Чоловік штовхнув двері номера й ті тихо заскрипівши, відчинились. Свічки мерехтіли золотими вогнями, а він хмурився, оглядаючи куток, де тулилася незнайомка, чий нещасний вигляд міцно вкарбувався в пам’ять. Бо ще довго перед його очима, стояв той зацькований погляд сповнений розпачу та страху. Ще довго той тривожний схлип відлунював у його вухах.

У сон провалився не одразу, але втома й випитий ель поволі далися взнаки. Прокинувся на світанку, коли надворі розвіювалася сіра мла. Під вікнами хтось лаявся і як тільки лайка стихла, почувся приглушений крик після якого залягла сторожка тиша.

Він підвівся злегка поморщившись. Розсіяно подивився в бік вікна, коли крик повторився знову. “В такому місці можна очікувати будь-чого”, — нагадав собі.

З його вікна мав би добре проглядатися в'їзний двір, обнесений огорожею та дорога до конюшні, що пролягла попід стінами основної будівлі, однак світанковий серпанок туману скрадав чіткі лінії. Довелося схилитися до віконної рами, примружено вглядаючись в розмиті обриси силуетів. І усі думки, що обступили його, вмить покинули, коли зрозумів, що коїться там унизу.

Він на ходу підхопив сюртук і кинувся з номера, грюкнувши скрипучими дверима. Сквапні кроки наповнили тишу вузького коридору, а потім і таверни де за стійкою поралася жінка середніх літ. Вона так і завмерла з розтуленим ротом, не встигши привітати постояльця, що промчався повз, мовби на пожежу, так і не помітивши її.

Опинившись на вулиці, на мить застиг на місці. В обличчя війнуло ранковою прохолодою, та він і не завважив того, бо від картини, що відкрилася погляду, його охопив гнів, та такий, що здавалося, втрачає контроль над собою. Контроль, яким завжди так пишався.

Там, на мокрій від вечірнього дощу землі, в обдертій накидці знаходилась зіщулена постать. Притиснувши лікті до обличчя, вона обома долонями затуляла голову. Над нею височів чоловік у дорожньому плащі, брудно лаючись. Його рука метнулась вгору, у повітрі гадюкою звився ремінний батіг, що з тихим свистом опустився на тоненьку фігурку, від чого та сіпнулася й тихо схлипнула.

— Думала, забуду?! — горлав той, вкотре здійнявши руку догори. — Ще й втекла! Ах ти ж брудна…

Не договорив. Батіг так і завмер в повітрі.

— Ти що робиш?! — роз’ярено процідив крізь зуби Генрі, вириваючи в нього з рук пужално.

Він не пам’ятав як підлетів до них, як зустрічний вітер тріпотів у полах його сюртука, що розвівалися від швидкої ходи, мов ті крила і як погрозливо стискалися кулаки.

Хапнув повні легені прохолоди й з люттю подивився в обличчя навпроти. В обличчя, яке виявилося знайомим.

Це був той самий наречений за пияцтвом якого він спостерігав весь вечір напередодні — Фред Лонглі, конюх есквайра.

І в тій скоцюрбленій фігурці, яку з вікна сприйняв за малого служку, було щось смутно знайоме. В її подертій накидці, що з’їхала на плече, відкриваючи огляду світле полотно, як він здогадався, натільної сорочки.

Перед очима у Генрі пронеслися події минулої ночі й все складалося у цільну картину.

— Це дружина моя. Маю право, — конюх зайняв оборонну позицію, зиркнувши убік дівчини.

— Не маєш! — гримнув Генрі та з відразою відшпурнув батіг від себе.

Конюх принишк на якусь мить. Від цього чоловіка, якому на вигляд він не дав би більш як двадцять п’ять літ від роду, віяло владою, навченими манерами та й розмовляв він без сільського акценту, що вказувало на освіченість. Хто б не стояв перед ним, та він явно був не останньою людиною в цьому світі, що підтверджував і дорогий сюртук, який навряд чи б дозволив собі простолюдин. Уторік він возив дружину свого есквайра на гостину до родичів у Лондон і бачив там джентльменів зодягнених так само. А за свій вік він навчився схиляти голову перед такими. Якесь чуття підказувало вчинити так і цього разу.

Він спробував знову:

— Містере… не маю честі знати вашого імені, — витримав паузу в надії, що чоловік назветься. Але того не сталося й він продовжив з обуренням: — Мерзотниця! Втекла від мене. То як її інакше виховувати? А перед тим ще й зізналася в такому… — він злостиво підтис губи, поглядаючи на неї. — Її дядечко, — виплюнув зневажливо, — навмисно впхав цю дівку мені за сплату боргу. А я ж то думаю з чого б та раптова щедрість. Кому взагалі така потрібна? Вона ж…

Бріджес жестом обірвав його, не маючи сили слухати недолугі виправдання. Перед очима знову замелькали недавні події. І на все дивився тверезим поглядом: зовсім юна, тендітна, налякана й цілковито у владі того, чиєю власністю стала.