⚜Розділ 2. “Дикі звичаї”

До столу, що слугував підмостком, йшли пари. Всі жінки були в нашийниках, а чоловіки вели їх на повідцях, мов коней. Чомусь саме таке порівняння першим спало на думку Генрі, коли його покидала славнозвісна витримка й незворушність.

Жінки різного віку й статури, різної зовнішності та вдачі, але одягнені майже однаково — по-селянськи. Вони покірно вишикувалися в рядочок біля столу. Одні з цікавістю роззиралися довкола, інші боялися підняти голову, поки натовп жваво гудів обговорюючи їх.

Власник постоялого двору вперіщив молотком по залізній округлості, закликаючи до тиші.

— Торги оголошую відкритими! — вигукнув урочисто, вкотре здіймаючи радісний гул та посвистування.

— Що тут коїться? — Генрі вхопив за руку пияку за сусіднім столиком, повертаючи до себе. Ні про які правила пристойності й етикет в той момент він і не думав.

— Публічний аукціон.

— Що?..

— Дружин продають, — пояснив той. Але нерозуміння на обличчі співрозмовника спонукало повторити: — Ну, ринок вживаних дружин.

— Як таке можливо?

— Традиції наші.

Генрі відпустив чоловіка, але той, примітивши замішання на обличчі молодого мандрівника, взявся просвітити того:

— Ну звичай такий, щоб позбутися набридливих дружин. Ну, традиції… Ну, як закон.

На цей рахунок Генрі мав величезні сумніви й аж ніяк не міг пригадати не те що закону, а навіть дійства подібного. Дикість — іншого слова дібрати не міг.

— Ну, дивись, — продовжував тим часом чолов’яга, махнувши рукою, — в жінки, виставленої на торги, є право вето. Вона може обирати. Ну, де ще таке дозволено?

Чоловік говорив повільно, дохідливо попри добру порцію випитого джину, яким від нього несло, мов з бочки. Задоволено посміхнувся й похвалився:

— Та сюди з усіх усюд з'їжджаються. Бува, й посланці від заможних ремісників та крамарів навідуються. Ну, уяви масштаби.

— Дикість, — вголос повторив Генрі, не розділяючи його захвату й зиркнув у зал.

Чоловік махнув рукою, мовляв, все без пуття, й повернувся до своєї компанії, теж стежачи за торгами.

Невисока жінка міцної будови стояла на помості. Руки, опущені вділ, волосся старанно сховане під чепець і світлий фартух поверх простої сукні прюнелевого кольору, створювали образ охайної селянки. Ошийник так само був на ній, а чоловік, що тримав повідець, невідривно дивився на неї знизу вгору.

— Метті! — проголосив власник таверни. — Ладно куховарить, вправно патрає птицю, вміло оббіловує звірину, гарна швачка й господарка чудова.

Натовпом розійшлося тихе перемовляння.

— Я передумав. Ходімо додому, — майже благав худорлявий чоловік, невпевнено тереблячи в руках повідець. І навіть протягнув жінці руку.

— Ах ти ж негідник! — вигукнула та, зриваючи з себе фартух. — Мерзотник такий! — і з лайкою кинулася лупцювати його ним не злазячи зі столу. — Я нікуди з тобою не піду!

Таверна вибухнула сміхом. Так враз і зруйнувався образ покірної й тихої дружини.

— Вимагаю продовження аукціону! — вигукнула вона, випроставшись. Поправила чепець, що з'їхав набік та пов’язуючи фартух, безапеляційно вела далі: — Не повернуся з ним. Він не просихає від джину. Вимагаю закінчити набридливий шлюб!

— А тут весело, — подав голос Джерард, мотаючи головою.

— І так, чи є у нас сміливці? — піднесено протяг власник постоялого двору, роззираючись сп’янілим натовпом.

— Пропоную пінту пива! — вигукнув чолов'яга в кутку з дебелими руками.

Власник таверни прийняв ставку, яку ніхто не насмілився перебити. Жінка жваво зістрибнула з підмостка й направилася в бік покупця, а її чоловіку дісталось пиво.

Генрі потер чоло, понуро стежачи як на підмосток сходила інша жінка, яка, на відміну від попередниці, не дуже раділа перспективі бути проданою невідомо кому, що читалося в її рухах. Покірно опустила голову втупивши погляд у зчеплені пальці рук, поки її чоловік нашіптував власнику постоялого двору, розписуючи усі переваги та вміння дружини, щоб якомога вигідніше збути її з рук. А сам тільки те й робив, що раз у раз повертався поглядом до вишикуваних в рядок жінок з повідцями, які чекали своєї черги, вподобавши одну з них.

Коли почалися торги, Генрі зімкнув повіки, потираючи перенісся.

За жінку віддали пів крони. Це не вкладалося в голові. Це виходило за рамки розумного. Це вражало дикістю. 

— Чисте безумство… — пробурмотів він, поки зал вкотре заповнювався галасливим сум'яттям пожвавлених торгів.

— Іноді це краще, на що може сподіватися нещасна дружина, яка набридла своєму чоловікові, — вдумливо висловилася низенька служниця, яку підізвав Джерард. — Це краще аніж би він просто вигнав її з дому.

— Це не змінює суті, — стояв на своєму Генрі, мимовільно зиркнувши на неї. — На законодавчому рівні — це злочин.

— А коли немає іншого виходу? — не здавалася дівчина. Тоді мовби схаменувшись, ухопила рукою глиняний полумисок та взялася змітати крихти від пирога зі столу. — Якщо все за обопільною згодою, коли пара разом приймає рішення розійтися й чоловік поважає дружину — замість ошийника пов'язує їй на шию шовкову стрічку. Але задля дотримання традиції повідець обов'язковий.

Генрі задумливо постукував пальцями по столу, спостерігаючи, як поміст покидає чергова дружина.

— І що далі? — спитав він.

— З іншим житиме, як з чоловіком, — мимовільно стенала плечима служниця. В її тоні так і чулося: не вам нас судити.

— Поки не набриднуть одне одному і знову не опиняться тут, — втрутився в розмову Джерард, масно ковзнувши поглядом дівочою фігурою.

Служниця подивилася на нього не менш зацікавлено. Всміхнулася.

— Принеси нам ще елю, — обдав лінивою посмішкою у відповідь й задивився їй услід.

— І як церква ставиться до такого? — озвучив нову думку Генрі.

— Певно заплющує очі. В цих нетрях, мабуть, ще й не таке коїться. — Джерард відкинувся на спинку стільця. — Однак дівчина має рацію. Це ми можемо роз'їхатися різними маєтками й проживати окремо, обриднувши одне одному, а в них такої можливості немає. От і знайшли вихід. Розлучитися неможливо, то це виходить щось на кшталт неузаконеного розлучення.