⚜Розділ 1. “Коли веде доля”

Вони їхали другий день. Дощ, що випав на світанку значно сповільнив пересування. Довелося звернути з основної дороги, скорочуючи шлях. Коні втомилися, ковзалися, копита вгрузали в багні ще більше затримуючи вершників. До всього цього зірвався вітер, шумно розгулюючи зеленим верховіттям буків. А в потемнілих клаптиках неба згущалися хмари, грізно нависаючи над ними.

— До Беркшира не встигнемо, — зауважив Генрі, вкотре зиркнувши угору.

— Доведеться шукати прихисток в цих нетрях, — роззирнувся довкола Джерард. — Чорт забирай! — не стримався, коли вдалечині, мов у підтвердження, прогуркотів грім, нервуючи його коня.

Вони продовжували шлях. Оглядалися по дорозі, вдивлялися в гущавину лісу, та нікого не надибували. Уявлення не мали де шукати притулок на ніч, аж поки зрештою за поворотом не наткнулися на згорбленого чоловіка зі зв'язкою хмизу на спині.

— Добродію! — гукнув його Джерард, під'їжджаючи ближче. — Тут є де зупинитися на нічліг?

— Селище там, — селянин кивком вказав на вузеньку стежку, що відходила вбік та губилась в зелених лісових хащах. — І кращий постоялий двір в окрузі, — додав з гордістю, злегка випрямившись.

У погляді обох вершників читався сумнів, яким вони й обмінялися перезирнувшись. Але пришпорили коней.

Невдовзі лісова стежка поширшала, хащі поріділи і їм вдалося виїхали на розбиту сільську дорогу, посмуговану коліями возів та утоптану копитами худоби, від чого та вкрилася густими горбинками. Обабіч, то там, то тут вигулькували невеличкі хатини, бавилися дітлахи з палицями, вдаючи лицарів. З-за дерев'яного колодязя круглими очима позирало двійко дівчат. Здалеку чувся ґелґіт гусей.

— Назвемося торговцями, — запропонував Джерард, проводячи поглядом худорляву селянку з величезним козубом яблук.

Та відстрибнула за межі дороги, стараючись триматися осторонь й поглядала з такою осторогою, ніби вони мали на меті відібрати її харчі.

— Не схожі, — заперечив Генрі.

— Та звісно. Один твій кінь тільки чого вартий.

Генрі мимовільно посміхнувся, оминаючи віслюка, що тягнув копицю сіна. Сперечатися й не думав. Його чистокровний англійський верховий був кращим представником породи, традиційно перевершував своїх предків арабських скакунів. Його гордість, його захоплення. Навіть подумував зайнятись розведенням у власному помісті, звісно, після одруження, коли б отримав доступ до усіх земель і статків, що діставалися йому, як меншому сину, у спадок від матері.

— Тоді станемо синами есквайра з… З Рочестера, — продовжував фантазувати Джерард. Обоє — сини герцогів і зайва увага до їхніх персон у таких нетрях нікому не була потрібна. До того ж ця роль якоюсь мірою виділася йому досить цікавою. 

Генрі з сумнівом зиркнув на приятеля.

— А що? Трохи схожі між собою, — аргументував той. Тоді хмикнув: — Та за декілька лишніх пенні в цих нетрях ніхто й не з’ясовуватиме хто ми такі.

Вітер ще дужче лютився, розгойдуючи крони поодиноких дерев. Навколо метушилися селяни, поспішно завершували роботи й тікали по домівках. А погляди вершників безпомилково вихопили потрібну їм будівлю попереду.

Постоялий двір виявився двоповерховим будинком з прибудовою й конюшнею. Доволі пристойним місцем, судячи з кількості відвідувачів таверни, що знаходилася на першому поверсі. На диво, й вільні кімнати знайшлися.

Влаштувавшись, вони спустилися донизу.

В таверні було майже не проштовхнутися. Гамір людських голосів глушив шум грози знадвору, а запах дешевого джину та жахливі манери відвідувачів, давали зрозуміти, що до столичних салонів з витонченим етикетом, світськими бесідами, віршами й піснями, цьому місцю дуже далеко.

— Дивно це все, — озвучив думки Генрі, намагаючись очима знайти вільні місця, та це здавалося нереальним.

— Місцеві, мабуть, — припустив Джерард, затримавши погляд на молоденькій служниці з обслуги, що проворно шмигала в натовпі з оберемком кухлів.

— Ходіть сюди! — махнув їм рукою власник постоялого двору, блиснувши хитрими очима. — П'ятничний вечір у нас особливі розваги, буває не всім місць вистачає, — похвалився, коли постояльці наблизилися.

За довгі тридцять з лишком років, він досконало опанував уміння одним поглядом визначати платоспроможних мандрівників. І провів їх за стіл під стіною, який притримував для особливих випадків, порахувавши, що це саме один із них.

— М'ясний пиріг? У всьому графстві смачнішого не знайдете, — вихвалявся, пригладжуючи на грудях світлий фартух.

— Подавай. І найкращого елю, — розпорядився Джерард.

З-за столика в кутку почулися вигуки. Купка подорожніх загорлали ледь не на все горло, розплескуючи кухлі з джином.

— Що святкують? — поцікавився Генрі, спостерігаючи за ними.

— Фред Лонглі сьогодні одружився. Служить конюхом в есквайра. От і пригощає, — вказав він на худорлявого чоловіка середніх літ із зарум’яненими щоками.

— Виходить не одних нас злива зненацька застала, — гмикнув Джерард.

Генрі обвів очима зал.

— А де ж наречена?

— А біс її зна, — пересмикнув плечима власник таверни. Тоді подумав і реготнув: — В кімнаті, мабуть. Готується. Шлюбна ніч там і все таке.

Генрі знову глянув у бік галасливого столика. Наречений неабияк жестикулював, щось завзято розповідаючи приятелям на підвищених тонах. А тоді гупнув кулаком по столу й компанія дружно закивала в знак згоди, піднімаючи кухлі.

До них підійшла молода служниця з променистою усмішкою, від якої на правій щоці виднілася мила ямочка. Повільно розставляючи кухлі та їжу, дівчина поглядала на Генрі, намагалась упіймати його погляд. Та він і не глянув на неї, зосереджено роздивляючись в тьмяному освітлені дерев’яну поверхню столу.

— Тут давно не протирали, — видав, коли дівчина пішла.

— Кухоль, другий і тебе перестане це турбувати. Як і все інше. Я вже змирився.

Джерард відпив елю й відкинувшись на спинку стільця, наздогнав очима служницю. Вона вправно маневрувала оминаючи найбільш небезпечні перешкоди у вигляді розгнузданих п'яниць, що так чи інакше старалися вхопити за руку, обмацати талію або й дослідити інші частини тіла. Та зрештою згубивши дівчину в натовпі, він задумливо продовжив: