⚜Пролог

©, Лореін Владислава, 2023

“Невінчана дружина. Під твоїм небом”

Лондон, 14 серпня 1794 р.

Вершник у чорному плащі стрімголов мчав головною вулицею Лондона, розсікаючи липкий туман. Ранкова прохолода заповзала за комір, та він не зважав. Мчав так, ніби за ним гналося поріддя з пекла. Хоча перехожим, що сновигали вулицями, його чистокровний верховий, що ледь торкався копитами мостової, насправді здавався тим пекельним поріддям.

Попереду з туману проступили обриси гігантського купола собору Святого Павла, що височів над усіма іншими будівлями. Внизу купчилися екіпажі. Погляд мимовільно вихопив знайому чорну карету, запряжену четвіркою гнідих і в очах замелькали здогадки. Він притримав віжки, стишуючи галоп. Мить, — і зупинився біля неї.

Кінь фиркав, мотаючи головою, та чоловік не зважав. Завмерши, дивився на звивистий герб, що прикрашав дверцята, розвіваючи усілякі сумніви.

— Сер, почистити вам взуття? — пролунало поруч.

До нього підлетів хлопчак в обшарпаній, місцями штопаній накидці, первісний колір якої вже й не вгадати. Один з тих, які постійно вешталися в пошуках заробітку: чистили взуття, підмітали вулиці перед багатими або ж промишляли дрібними крадіжками. Малий високо задер підборіддя. З надією блимав ясними очима, злегка роззявивши рот і подумки прикидав чим ще може прислужитися у випадку відмови.

Та вершник і не подивився на нього. Міцніше затис віжки, а його спохмурнілий погляд поплівся між екіпажами до прикритого колонами центрального входу в собор.

Розумів, що повинен проїхати повз. Повинен покинути Лондон, як і планував. Сезон офіційно скінчився й ніщо не тримало в столиці. Так було б правильно. Так і слід було вчинити. Але…

— Приглянь, — розпорядився, зістрибуючи з коня.

Осмикнув полу плаща й у руки малого полетіла монета, яку той проворно упіймав та підхопив віжки.

— Другу отримаєш як повернуся, — додав не відриваючи очей від входу.

На ходу стягнув пальчатки й зняв капелюха. Злегка звивисті світлі пасма впали на обличчя, коли він, схиливши голову, підіймався східцями. Минув коридор. Призупинився перед широко розчиненими стулками високих аркових дверей, звідки линув приглушений голос священника. І тихо увійшов всередину.

Обважнілий погляд, наче в уповільненні, пройшовся довгим проходом поміж дерев'яними лавками, спотикнувся об пелюстки квітів, якими всипали дощату підлогу й зупинився на наречених.

Їх вінчали за спеціальною ліцензією — знав напевне. Все відбувалося з небувалим поспіхом. Якби не карети з гербами сімейств, вишикувані перед входом, він би й не знав про це весілля. Ніхто не знав. Лиш найближчі родичі, які й зайняли передні лави, принишкло спостерігаючи за таїнством.

Священник умовк.

— Обіцяю зберігати вірність, — підхопив дівочий голос. — І в горі, і в радості, і у хворобі, і в здоров'ї. Обіцяю кохати й поважати вас кожен день мого життя.

Чоловік так і стояв біля входу, мов знерухомлений. В потемнілій синяві очей мерехтіли вогні свічок. В повітрі відчувався ледь вловний запах паленого воску й ладану. А в пам'яті мелькали спогади де цей самий голос журчав то лагідно, то схвильовано; де вона ніяковіла під його поглядом, ніжно усміхалася, ховала очі під крисами капелюшка. 

"А тепер непроханий гість на чужому святі", — повернула до тями реальність.

Священник дочитав вірші про шлюб, згорнув Біблію та урочисто проголосив:

— Перед лицем Господа нашого, в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа оголошую вас подружжям.

З останнім словом чоловік наче отямився. З дзвіниці озвався великий дзвін і з його дев’ятим ударом він опинився на вулиці. Шумно видихнув, дивлячись вдалечінь поміж вибіленими колонами.

Густий туман серпневого ранку, мовби й не планував розвіюватися. Крізь нього увись продирався стовп-монумент, збудований в пам’ять про жахливу пожежу, яка свого часу перетворила на попелище дві третини міста.

Попелище… Подібне тому, сталося й з його планами. Дівчина, яку ще декілька днів тому планував зробити господинею свого маєтку, стала чужою дружиною.

“Щоб побудувати нове, треба спалити старе”, — згадались слова батька, герцога Чандоса. "Що ж, з цим важко сперечатися", — погодився подумки. Надяг капелюха й заквапився до коня, який нетерпеливо переминався з ноги на ногу зобачивши власника.

Кинув хлопчаку другу монету. Той хвацько впіймав її, на радощах блиснувши великими зубами. А він намацав ногою стремена й вправно влетів у сідло.

Широка, гладко вимощена великим камінням вулиця, по обидва боки увінчана безперервними рядами ліхтарів, манила вдалечінь, в заміський маєток з сільською тишею й спокоєм. Декілька митей він вдивлявся туди, а тоді розвернув коня та знову пішов проти власних правил. І через пів години, заклавши руки позад себе, рахував паркет у просторому холі маєтку приятеля на Гросвенер-стріт.

— Пропозиція в силі? — спитав одразу ж, як тільки той з’явився на порозі.

Подив, що майнув обличчям Джерарда Банкса, спадкоємця лорда Хоксбері, миттєво перетворився на посмішку.

— Генрі Бріджес надумав зруйнувати репутацію святоші? Нарешті!

Він театрально розвів руками й надибав очима найближче крісло. Та гість рішуче зупинив його:

— Вирушаймо.