Розділ 24. Вогонь зради

— «Шефе…» — охоронець стояв, ховаючи погляд.
— «Кажи вже!» — гаркнув один із старших.

Екран монітору блимав, перемикаючись з камери на камеру. Порожні коридори. Відчинені бокові двері. Тінь, яка майнула у темряві. І все. Алії не було.

Через кілька хвилин все стало ясно.
Пробили номери, маршрути, обличчя.
— «Це Амір Баракат, — повідомив охоронець. — Вони виїхали разом. Вона втекла з ним.»

Телефонний дзвінок пробив напружену тишу.
— «Карім-беє, це терміново. Вона зникла. Це був Амір. Ми бачили по камерах…»

На тому кінці — тиша.
Ні подиху, ні слова.
І потім:
— «Я вилітаю першим рейсом. Готуйте все. Всіх підняти на ноги.»

---

Карім стояв у темному кабінеті.
Його очі не відривались від екрану.
Кадри, як Алія виходить у ніч.
Як сідає до чужого чоловіка.
Як тікає.
Не злякана. Не прив’язана. Сама.

У грудях спалахнув біль, якого він не відчував ніколи.
— «Вона… втекла. Вона обрала його…»

Ревнощі прорізали серце, мов ножем.
Він згадав її усмішку, лагідні очі, як вона слухала його, як грала роль ніжної та зміненої дівчини.
— «Я довірився їй… Я повірив їй…» — прошепотів.

Його пальці стиснулись у кулак. Стіл затремтів від удару.
— «Вона зрадила. А я… я кохав її. Я віддав їй усе!»

Він повернувся до охоронця:
— «Знайти їх. Прочесати всі дороги, кордони, готелі, квартири. Все, що має стосунок до Бараката. Знайти її. І привезти живою.»

Його голос був холодний. Страшний.
— «А його — або живим, або в труні.»

Карім залишився сам у кабінеті.
Зраджене серце палало.
Його кохання стало війною.