Розділ 21. Гра з вогнем

Я стояла перед дзеркалом, довго вдивляючись у своє відображення. Очі були ще трохи заплакані, але в них уже не було розпачу — тільки холодний розрахунок.
Сьогодні я мала почати гру. Гру, де моїм єдиним козирем буде вдаваність.

Відтепер я — не жертва. Я — акторка у власному театрі виживання.

Того дня, коли Карім увійшов до їдальні, я вперше сама усміхнулася йому.

— Доброго ранку, Карім, — м’яко сказала я, уникаючи надмірної ніжності, але додаючи тепла в голос.

Його брови злетіли вгору від подиву, а потім на обличчі з’явилася щира усмішка — він був здивований… і щасливий.
Це спрацювало.

Дні минали, і я продовжувала свою гру. Ми багато розмовляли — про музику, дитинство, навіть про його покійних батьків.
Я слухала, кивала, сміялась у потрібні моменти, іноді навіть торкалася його руки.

Карім розцвітав. Він дарував мені прикраси, квіти, книги, влаштовував вечері на терасі.
Він не міг натішитися — його "крижана принцеса" починала танути… як йому здавалося.

Одного вечора він запросив мене на справжнє побачення — вечеря в його особистому саду, при свічках, з музикою, яку ми обрали разом.
Я вдягла легку сукню, прикрасила волосся квіткою і усміхалась, як могла.

— Ти неймовірна, Аліє, — прошепотів Карім, коли ми залишились удвох.

Його погляд був м’яким, у ньому не було звичної холодної сили. Він дійсно був щасливим. І в цю мить мені стало страшно — не за себе, а за те, як легко він вірить.

Він обережно нахилився до мене.

Моє тіло стиснулося від тривоги, але я не відсторонилася. Навпаки — я заплющила очі й дозволила собі відповісти.
Його поцілунок був м’яким, обережним… Несподівано ніжним.

Для нього це було більше, ніж просто дотик. Це була перемога.

— Це… найкращий момент у моєму житті, — прошепотів він, притискаючи мій лоб до свого.
А я — лише усміхнулася. Бо слова в горлі перетворились на камінь.

Він не здогадувався.
Що ця гра — моя втеча.
Що цей поцілунок — мій білет на свободу.
І що моє серце… досі не б’ється для нього.