Розділ 20. Страх і надія

Ніч була глуха й тиха. Місяць ховався за хмарами, а я — в тіні власного страху.
У голові звучали тільки два імені: Карім і Амір. Одне було страхом, інше — надією.

Я стояла біля вікна своєї кімнати, вдивляючись у темряву, яка з кожною годиною ставала ближчою до мого вирішення.
Часу залишалося зовсім мало.

Я мала втекти.

Моє серце калатало, ніби хотіло вирватись із грудей. Руки тремтіли, коли я складала в маленький рюкзак кілька речей — лише найнеобхідніше.
Я навіть залишила сімейне фото — не хотіла тягнути минуле в майбутнє, яке ще навіть не настало.

Та найбільше я боялася не втечі.

Я боялася його.

Боялася, що Карім дізнається. Що він зловить нас на півдорозі.
Що він вб’є Аміра, як і обіцяв.
Що змусить мене дивитися на це.

— Ні! — прошепотіла я, стискаючи зуби. — Я не дозволю цьому статися. Я не належу йому. Я — не річ.

Я згадала, як вперше побачила Каріма. Величезний, мов скеля. Його погляд, наче лезо, пронизував наскрізь.
Я бачила, як він дивиться на мене. Ніби я трофей. Ніби здобич. Ніби він має право.

Але я більше не хотіла бути нічим з того.

Я хотіла свободи. Хотіла сміятися щиро. Плакати не в подушку. Жити без страху, що кожен новий день — це чиясь воля, не моя.

Я знала, що назад шляху немає.

Навіть якби я залишилася — я більше ніколи не стала б щасливою поряд із ним.
Ненависть і страх не можуть бути фундаментом для любові.

Тому я повинна втекти.
Навіть якщо це — дорога в невідоме.
Навіть якщо ціна — життя.