Розділ 4. Тиша перед бурею

Алія

Сонце лагідно торкалося листя, і наш садок пахнув жасмином. Я сиділа під улюбленим деревом із чашкою чаю, а навпроти — Амір. Він приніс мої улюблені фінікові тістечка і вкотре намагався змусити мене сміятись якомога голосніше.

— Якщо ти ще раз так подивишся на мене, — сказав він, підморгуючи, — я подумаю, що ми вже заручені.

Я розсміялася й хлюпнула трохи чаю на сукню.
— Ти мрієш, Аміре. Я ще навіть університет не закінчила.

— А як щодо поєднати навчання з одруженням? Я не проти бути твоїм водієм на пари.

— І нянькою для наших уявних дітей?

— І кухарем. І прибиральником. І охоронцем. — Він всміхнувся тепло. — Головне — бути поруч.

Я подивилася в його очі. Чисті, щирі, знайомі ще з дитинства. Амір завжди був поруч. Завжди допомагав, захищав, дбав. Але щось усередині мене казало, що я ще не готова. Що попереду — щось більше.

— Я хочу встигнути пізнати світ, — м’яко сказала я. — Навчання, подорожі, знання… А потім — шлюб. І тільки зі справжньою любов’ю.

— Я люблю тебе, Аліє, — тихо прошепотів він.

Я завмерла. Не вперше він це казав. Але вперше — так серйозно.

— Я знаю, — відповіла я, опустивши очі. — І я тебе дуже ціную. Але…

— Але ти не готова, — усміхнувся він. — І я чекатиму. Якщо треба — вічність.

Я вдячно доторкнулась до його руки. Ми залишалися ще трохи в тиші, слухаючи пташок і шелест листя. Я відчувала себе спокійною. Захищеною.

Я ще не знала, що вже сьогодні ввечері мій світ розколеться навпіл.
І що ім’я того, хто увірветься в моє життя, звучить як вирок — Карім.