Післямова. Для тих, хто дочитав — і відчув.

Це була історія, яку я боялась писати.

Не через фентезі, не через вигадані королівства й війни.
А через біль. Через темряву. Через страх — що хтось побачить у ній себе.
А хтось — не витримає.

"Невільниця" народжувалась уривками.
Одні глави писались за вечір, інші — рвали серце тижнями. Почала я ще більше року тому, і зупинила написання перед найважчою, як для мене, главою. Насиллям Сореля. Бо... Напевно, не хотіла писати ту сцену, або просто втомилась від життя в реальному світі і вспіла вигоріти. 
Були сцени, після яких я сиділа в тиші. З якоюсь тугою в душі. Нерозумінням, як далі житиме героїня, як безумного виправити...
Бо навіть автор не завжди може вберегти своїх героїв. І я боялась за них.

Та я скінчила цю частину. Вже в голові крутячи наступну. І третю. І те, що в хотіла назвати "Епілогом", де все таки буде щось світле. 

Це ж — перша частина великої історії.
І вона ще далека від ідеальної.
Її чекає редагування, вирізання, уточнення діалогів, глибше пропрацювання світу. І, напевно, я б не мала викладати сюди сирий текст. Та, напевно, без вашої підтримки, я б знову опустила руки.

Але головне цієї книги вже є — душа й емоції. 
А ще — ви.

Кожен читач, який пройшов цей шлях разом з Аверією.
Кожен, хто додав книгу до бібліотеки. Хто написав, хто мовчки читав.
Ваша увага — це не просто цифра. Це дихання.
Це той самий ковток повітря, якого потребує автор, щоб іти далі.

Дякую.
За те, що були поруч у цій темряві.
За те, що не відвернулися, коли стало важко.
І за те, що, можливо, в когось із вас ця історія лишиться в пам’яті.

Попереду — друга частина.
А потім третя.
Але я завжди пам’ятатиму: все почалось саме тут. І саме з вами.

З вдячністю,
авторка «Невільниці», Ваша Волошка:з