Вечірня прохолода лягала на шкіру, мов чужа долоня — не ніжна, але й не ворожа.
Аверія стояла на вузькому балконі, обперта руками об ковані перила, і вдивлялася в сиві силуети гір. Сукня з тонкого зеленуватого шовку обіймала її тіло, зрадливо підкреслюючи кожен вигин. Вбрання було красива — до крику, до жаги, можно сказати — ідеальне. Але не для неї.
Руки були відкриті, як і спина. І клеймо, старе і виразне, горіло на шкірі, мов свіжа образа. Ярл обрав цю сукню не з люб’язності. Це був жест. Демонстрація. Його "невістка" — з тавром. Рабиня. Не рівня. Не княжна. Не майбутня яра.
І це бісило.
Вогонь тихо котився під шкірою, немов кров хотіла скипіти. Вона трималася. Усміхалася під час церемонії. Говорила чемно. Дивилась просто в очі тим, хто шепотівся за її спиною. Але зараз, у самотності, дозволила собі трохи злості.
У спогадах ожив ранок першого дня — коли двері відчинились, і на порозі з’явилася Джанаре.
Жінка з кам'яним обличчям, туго заплетеним сивим волоссям і поглядом, який міг зупинити полум’я. Головна служниця дому. Головна проблема нового життя.
— Правила Загірр’я, — майже шипіла вона з тією особливою насолодою, що приходить до людей, які вірять: їм можна більше, бо вони довше тут.
— Одяг має бути стриманим і жіночним. Блиск — це розпуста.
— Волосся тільки в коси. Навіть якщо ти проклята богинею — коса, ясна річ, важливіша.
— Ліки? Гриби? Дозвіл лише від старшого чоловіка роду.
— Сніданок? Обід? Чекай, поки чоловіки поїдять.
— А хоча б дихати я можу? — спитала вона тоді, втомлена, голодна і брудна від її поглядів.
— Якщо голова сім’ї скаже “ні” - не можеш, — відповіла Джанаре без жодного змигування.
І тоді вона зрозуміла, що насправді потрапила до іншого полону. Може, й без кайданів, зате з правилами, котрі не давали спокою.
Перший день — без Ларсена. Аверію просто не пустили. Сказали, він зайнятий. І вона не мала права питати.
Другий день — трішки легший. Коротка розмова. Його руки — теплі, винуваті. Його слова — “почекай”. Її тиша — мовчазна згода.
А третій день — удар.
Сукня для заручин стала краплиною, котра змусила її стати на шлях війни з Арресом.
Тканина — дорога. Покрій — вишуканий. Але руки — відкриті.
— Він знущається? — прошипіла вона, дивлячись на темний знак що виднівся на плечі.
Жодна з служниць не відповіла. Вони знали. Але не могли — або не хотіли — нічого сказати.
Тож вона вдягла сукню. Вийшла. Усміхнулась.
Тепер, стоячи на балконі, Аверія глибоко вдихнула вечірнє повітря. Вона не була слабкою. І це — не кінець. Це лише початок.
Її боротьба триватиме.
І, можливо, вже зовсім скоро — на її правилах.
Аверія стояла на балконі, вдивляючись у небо. Зірки мерехтіли байдуже, мов спостерігачі, яким не важливо, чиє серце сьогодні віддане не по волі.
Вечір…
Вона пригадала, як тільки сонце торкнулось краю гір, її покликали вниз. Відьмачка вийшла з дому Ярла — мов не наречена, а жертва, що сама йде на жертовник. Її зустріли «плакальниці» — літні жінки в темному, що співали протяжно й болісно. Їхні голоси линяли в повітрі, як попіл. Вони співали про те, як дівчина залишає дім і вступає під покров чужої родини. Про любов, що має бути чистою. Про покору, що має бути повною.
Аверію це дратувало. Але вона йшла. Гордо. З піднятою головою. У її погляді не було ані сорому, ані суму — лише тиха рішучість. Вулиці, якими її вели, були заповнені людьми. Вони дивилися — хтось із цікавістю, хтось із зневагою, хтось — просто з нерозумінням. Для них вона була не наречена, не дівчина, не людина. Звір. Рабиня. Інша.
Та погляди вже не боліли. Вона звикла.
У самому серці міста стояло дерево — старезне, вузлувате, з темною корою та розлогими вітами. Воно здавалося сторожем часу. Саме під його гілками відбувались заручини роду Ярлів.
Там уже чекали. Ларсен — спокійний, трішки напружений, з ледь помітною посмішкою. І Аррес, що стояв прямий, як спис. Його голос був гучний і урочистий:
— В цей вечір, я хочу привітати свій народ, та показати вибір онука. Сьогодні я заручаю Ней-Ярла Ларсена з Аверією — дитям Айї. І нехай Мендель, покровитель гірчан, дарує їм скоре весілля та прекрасних дітей.
В натовпі пробіг гул. Хтось аплодував. Хтось мовчав. Але кожен запам’ятав ці слова.
До них підійшов храмовник — у сріблястому вбранні з символом Древа на грудях. Його рухи були точні, мов обрядовий танець. Він узяв руку Ларсена, узяв руку Аверії — її, з тавром — і підняв їх над головами, щоби всі бачили. Миттєве затихання — і шурхіт, як вітер у листі, коли він обв’язав їх руки тонкою мотузкою з гілок того ж дерева.
— Зв’язок укладено, — проголосив храмовник. — І хай коріння проросте міцно.
Потім був банкет — просторий, розлогий, галасливий. Просто вулицями міста виставили столи, люди сміялись, пили вино, співали. Але в цьому шумі Аверія була тінню. Її усмішка була м’якою, чемною, — і порожньою. Її присутність — символічною, як прапор на вежі. Її слова — обмежені.
Їй не раділи. Її прийняли — формально. Як частину угоди. Як вигоду.
А тепер, у тиші, лише зірки залишилися поруч. Вона мовчала, обіймаючи себе руками. Їй було не холодно — але хотілось обгорнутись чимось більшим, ніж ця срібляста тканина. Хоч чимось справжнім.
Її майбутнє було невизначеним. Вона знала лише одне: аби вижити — мусить не бути просто чужинкою. Мусить стати кимось.
Не рабинею. Не звіром.
Собою.
Ларсен стояв під Деревом Менделя, що здіймалося в небо, мов німий свідок усіх клятв, зрад і крові, що бачив цей народ. Вітер шелестів у віттях, і здавалося, що саме дерево шепоче: зваж добре, кого ведеш під моїм корінням.
Сонце опускалося повільно, ніби даючи останній шанс відступити. У натовпі бриніли голоси, хтось сміявся, хтось шепотівся. Але Ларсен чув тільки удари власного серця.
І тоді він побачив її.