Глава 27.2

— І що ти мені скажеш? — нарешті проговорив, коли за онуком закрилися двері.

— Що я справді наречена вашого онука, — відповіла Аверія рівно, майже ніжно.

— Я не прийму цього.

— Доведеться, — її голос не тремтів.

— Мені потрібна історія вашої зустрічі.

Аверія злегка підняла куточок вуст — не насмішка, а впевненість. Потім легко опустила рукав сорочки. Розвернулася, прибираючи волосся, показавши рабське клеймо.

— Я потрапила в полон південних піратів. Стала рабинею при дворі Імператора. Там ми й познайомилися з Ларсеном. І саме він... урятував мене. Подарував змогу знову відчути себе вільною.

— Але ти досі носиш клеймо. — Ярл не зводив з неї очей. — І, якщо пам’ять мене не зраджує, для правлячої родини Заходу тілесні шрами - табу. Бувало, жінок навіть виганяли, відрікалися від них.

— Так. Саме так і було. Але понад двісті років тому. Світ змінився. Люди змінилися. І... я знаю, що Цар шукає мене.

— Я теж це знаю, — голос Арреса знову став глухим. — Але мені вигідніше віддати йому тебе. Ніж назвати тебе майбутньою ярою.

Між ними згустилася тиша. Не мовчанка — тиша, в якій вирішуються долі.

Аверія підійшла до столу повільно, але впевнено. Не спитавши дозволу, сіла на стілець навпроти Ярла, як рівна — чи, щонайменше, як та, що не боїться. Усміхнулась. У її погляді не було виклику — лише точний розрахунок.

— Та дівчина. Золотоволоса. Вона мала стати вашою онукою? Дружиною Ларсу… — м’яко почала вона, ледь нахилившись уперед. — Що вона вам може дати? Чистоту крові? Але ж він - син не лише гірської ней-яри. А ще й князя зі Сходу. Його діти все одно будуть напівгорці. Тож що саме ви в ній бачите?

Ярл мовчав. Спостерігав.

— А зі мною все інакше. — Вона провела пальцями по столу, ніби креслячи карту майбутнього. — Нехай я не царівна. Не дочка Іларіона. Але я маю гарне придане. І не в золоті воно, і не в договорах. Я можу дати вам щось більше - айварійок. Жінок, що лікують краще за магів. Жінок, чия любов благословенна Айвою. Ви ж знаєте цю легенду? Про любов айварійки, що робить чоловіка сильнішим, бо Айя тримає його серце.

Погляд Ярла став жорсткішим. Але він не перебивав.

— Вам потрібен спадкоємець, що не зрадить ваше автономство. Що не схилить голову перед Сходом. І у вас є лише один такий - Ларсен. Єдиний. А отже - вразливий. Його можуть схилити. Князь. Або жінка. І... з ним я. Та, що не дозволить цього. Бо мені потрібна та сама свобода, яку ви хочете захистити.

— А якщо на тебе вплине Захід?

— Я не зовсім із Заходу. — Аверія злегка зрушила плечима. — Моя мати - Лейла ер Монеску. По батькові я айварійка. По матері - гірчанка. А прізвище “ер” вам має бути знайоме. Магічна лінія.

Аррес ледь нахилив голову. В його погляді промайнула зацікавленість.

— Не знав, що хтось залишився в роду Монеску.

— Більшість - ні. Але я лишилася. Хай я й не успадкувала їхню силу - діти мої отримають. Чи магія крові - не цінність для Загірр’я?

Ярл усміхнувся, не з теплом, а як вовк, що визнав силу у молодшому супернику.

— Ти стелиш добре. Слова твої гострі. І це водночас твоя сила й твоя слабкість.

— Я знаю. Але вам не потрібна покірна. Вам потрібна рівна. Та, що витримає. Та, що зможе змінити Ларсена - і світ навколо. А як колись стану вам не потрібною - я піду. Спокійно. Без помсти. А поки - дозвольте мені жити. Вибирати. І допомагати вам - бо це і мій шлях.

Аррес довго дивився на неї. Потім, майже неохоче, кивнув.

— Що ж. Через три дні, на заході сонця, ми проведемо велике свято. Ваші заручини.

Аверія злегка нахилила голову.

— Домовились, Великий ярле. А тепер... Чи може мій наречений увійти? І провести мене до покоїв, де я відпочину?

— Ларсен! — крик Ярла був короткий, як команда в бою.

Двері розчинились майже одразу. Ларсен ступив усередину, мов готовий до найгіршого. Але Ярл не дивився на нього як на ворога.

— Відведи свою наречену до блакитних покоїв. До весілля вони будуть її. Потім — до твоїх. І... не забудь надіслати вістку батькові.

— Так точно, мій Ярле, — відповів Ларсен чітко, не зводячи погляду з Аверії.

Вони вийшли разом. Поруч. І не було між ними слів — але було розуміння: це був перший виграний бій.

Вони йшли неквапно, мовчки, й без зайвих слів. Кам’яні стіни коридору, оздоблені темним деревом і гобеленами із зображенням гірських пейзажів, наче поглинали голоси. Ларсен тримав напрям до другого поверху — до покоїв, що колись належали гостьовим ней-ярам.

— Про що ви говорили? — озвався він тихо, але з ледь вловимою тривогою в голосі.

— Все добре, — відповіла Аверія спокійно. — Ти сам чув. Заручини - за три дні. Тобто наш план у дії.

— Але... ви довго говорили, — не вгамовувався Ларсен, злегка насупивши брови.

— Так. Бо я дала зрозуміти, що я не здобич, не тінь. Я - сила. І якщо вже він вирішив нас прийняти, то знає, з ким має справу.

— Але я хвилююсь, — знову стишено, майже шепотом, сказав Ларсен. — Ти сама бачила, на що він здатен.

— Магія розуму, — кивнула Аверія. — Здатність ламати волю. Так, я бачила. І відчула.

— Саме це мене й лякає! Він міг... міг щось зробити з тобою.

Аверія поглянула на нього з м’якою усмішкою. Не зневажливою — захисною. Їй подобалось, що цей чоловік переживав за неї.

— Але не зробив. І не зробить, якщо не відчує слабкості. Заспокойся, Ларс. А краще - сходи до тієї блондиночки й поясни все, як є.

— Ефесія... — буркнув він, відвівши погляд. — Вона…

— Мене це не цікавить. — Тон дівчини був рівний, майже байдужий. — Ярл і я дійшли спільної думки: на зараз я - найкращий варіант.