Глава 27.1

Колеса карети м’яко гуркотіли по втоптаній дорозі вже більше двох годин.

За вікнами — світ, що поволі розкривався перед Аверією, мов сторінки ще не прочитаної книги. Загірр’я — край, про який вона чула, але ніколи не бачила. І тепер — бачила не як полонянка, а як гість. Поруч з нею сидів Ларсен, іноді поглядаючи у вікно, іноді — на неї. Та здебільшого — мовчав. В їхньому мовчанні не було напруження, лише спокій. Як у двох, хто знає — слова ще прийдуть, коли час буде слушний.

Пейзажі за вікном змінювалися. Гори поволі відступили, лишивши після себе хвилясті пагорби, вкриті густими мохами, ялинами та соснами. Десь у далині виднілися темні силуети диких оленів. По узбіччях стежки цвіли дрібні жовтуваті квіти, схожі на айварійські зіллячки, але з іншими пелюстками — вузькими, мов леза. Повітря тут було густе, пахло хвоєю та землею.

Аверія сиділа, трохи схилившись до вікна, і ловила поглядом усе незнайоме: невисокі кам’яні стовпчики біля доріг, різьблені дерев’яні фігурки, що стояли біля воріт хуторів — обереги, характерні для східного народу. Навіть трава тут була інакшою — темніша, з сизим відтінком. А небо, здавалося, нависало нижче, ніж на Заході.

— Ти посміхаєшся, — тихо промовив Ларсен, не відводячи погляду від дороги.

— Просто... усе таке інакше. Гарне. Страшне трохи. Але живе. Як казка, тільки без прикрас, — відповіла вона.

Він кивнув. І мовчки простягнув їй бурштинову цукерку — дрібниця, але приємна. Вона взяла.

Минуло ще п’ять годин. І зрештою, дорога вивела їх до ширшої рівнини, на якій розкинулося поселення. Не велике — але значно більше, ніж попередні села. Тут уже виднілися вузькі вулички, дим з десятків камінів, худоба, люди, що поверталися з полів. У центрі, ніби серце поселення, височів великий кам′яний дім.

— Це і є так званий палац Ярла, — промовив Ларсен, трохи втомлено, але з ноткою гордості.

Будівля була двоповерхова, широка, з виступаючими балками та різьбленим фронтоном, на якому виднівся герб роду — сизокрилий орел, що стоїть на лапах, з шипастою короною.

Вікна були невеликі, проте багато з них були оздоблені барвистими вітражами. Дах вкритий сірою дранкою, місцями порослою мохом. Від будинку тягнулася широка стежка, вимощена камінням. Поряд виднілася ще одна будівля — мабуть, дім для стражі чи гостей.

— Це місце - як саме Загірр’я. Стримане, старе, вперте. Але не без душі, — додав Ларсен, виходячи з карети й подаючи руку Аверії.

Вона зійшла, ступивши на загіррську землю. Вдихнула. І відчула — тут пахло не домом. Більш - викликом. І можливістю.

— Ну що ж, — сказала вона. — Побачимо, що скаже твій дід.

Карета зупинилася перед широким ґанком ярлівського дому, що, попри свою простоту, випромінював силу. Тут не було золота, не висіли гобелени — але кожна балка, кожен різьблений виступ казав: це оселя того, хто керує, не потребуючи прикрас.

На порозі, мов висічений з каменю, стояв кремезний чоловік. Сивобіле волосся зібране в короткий вузол, руки — наче з коріння дуба, плечі — широкі, очі вузькі й пильні, мов у мисливця. В ньому, попри роки, читалася внутрішня міць. І щось у рисах обличчя — особливо в легкому звуженні очей та міцному підборідді — видавало в ньому родича Ларсена.

Це був він. Ярл Загірр’я. Аррес.

Ларсен вийшов перший, порушуючи тишу. В його постаті було менше невпевненості, ніж завжди — чи, принаймні, він ховав її краще. Він обійшов карету, подав руку Аверії. Вона зійшла, обережно — не від втоми, а від настороженості. Її кроки були тихими, але впевненими. Вона відчула — дивляться на неї не просто як на гостю. Як на випробування.

Погляд Ярла ковзнув по ній — зверху донизу. Не з осудом, а з уважністю. Мов оцінював не красу, а суть.

Його очі блиснули, виказуючи причетність до магічно обдарованих.

— Добра, ней-ярл, — промовив Аррес нарешті, голосом глухим, наче луна з печери. — Ти привіз "дочку Айви" у мій дім?

— Добра, ярле, — відповів Ларсен і вклонився з пошаною.

Аверія, хоч і не носила сукні, низько схилилася, дотримуючись етикету: короткий поклін без реверансу, бо в штанях — реверанс був би фарсом.

— Я привіз свою наречену, — додав Ларсен просто.

На мить настала тиша. І раптом — дівочий вскрик. Збоку, зі східного боку подвір’я, де тягнулися до сонця клумби з півниками й первоцвітами, стояла молода жінка. Тонка, мов очерет, у ясно-зеленій сукні, з волоссям, золотавим, мов стигла пшениця. Її очі широко розкрилися — шок, недовіра, і... розчарування?

— Наречену? — повторила вона вже напівшепотом.

Аверія обережно зиркнула в її бік, але не дозволила собі жодної емоції.

— Так, Ефесіє, — Ларсен говорив чітко, не відводячи погляду від діда. — Ярле, я хочу познайомити тебе з Аверією Кетелін Айнвар. Княжною Західних островів.

І знову — мовчання.

Ярл поволі кивнув. Його обличчя не змінилося. Та в погляді блиснуло щось — не схвалення, не відмова. А скоріше — цікавість. І трохи злості на онука, котрий робить такі заяви привселюдно.

— Княжна, — сухо вимовив Аррес. — Ходімо в дім. Подивимося, чи ти настільки тверда, як про тебе розповідає мій внук.

І не обертаючись, він повернувся й рушив до дверей, лишивши їх на мить самих перед порогом нової історії.

Аверія обережно поклала свою долоню на лікоть Ларсена. Дотик — мов невидимий оберіг. Вона не поспішала, дозволяючи собі крок за кроком увійти в нову територію. Непевну. Але важливу.

Навколо — небагато людей. Кілька вартових у темно-зелених, схожих на лісову тінь, мундирах. Дві служниці в простих сукнях кольору сірої глини. Жодних зайвих слів. Лише звуки підошов по дерев’яній підлозі, що видавала легке потріскування, як у старих піснях про хату, де виростають долі.