Глава 26.2

Він зітхнув, але посміхнувся. Не міг не захоплюватися її рішучістю навіть у таких деталях.

Поки вона збирала гриби в невеликий шкіряний мішечок, Ларс стояв поруч і спостерігав за тим, як промені сонця ковзають її волоссям, як вона повністю зосереджена, мов знахарка зі стародавніх оповідей.

За якихось пів години вони рушили далі. Стежка йшла звивисто, іноді піднімалась вгору, іноді губилася серед скель, дерев та моху. День спливав повільно, часом здавалося, що їх обіймає сама вічність — настільки дикими й затишними були ці місця. Їхні голоси майже не звучали — іноді лише короткі фрази, або вказівки на поворот, чи згадка про траву, що хрустить під копитами.

Минуло ще понад п’ять годин, коли попереду почала проглядатися долина. У її центрі — селище.

Невеликі дерев’яні будинки зі скошеними дахами, обшиті темними дощечками, наче виростали з самої землі. Клапті полів — вузенькі, ніби вирізані з лісу, були засіяні злаками й городиною. Кури прогулювались дворами, десь у загоні мекали кози.

Коли вони під’їхали ближче, з кількох хат визирнули постаті. Люди були небагатослівні, але не вороже налаштовані — дивилися з цікавістю, мов птахи, що не вирішили, чи ці подорожні — буря, чи благословення.

Нарешті, з-за одного з будинків вийшов молодий чоловік — світловолосий, у грубій сорочці, з коротким списом за спиною. Він усміхнувся, трохи нахиливши голову.

— Добра, блудний ней-ярле, — промовив він з легкою насмішкою в голосі, але з повагою в очах.

— Добра, Раманелю, — відповів Ларсен з посмішкою, спішуючись.

Чоловік перевів погляд на Аверію, яка також зійшла з коня, стримуючи втомлену ходу, але тримаючи поставу.

— Добра, пані…

— Аверія, пане Раманелю. І вам добра.

І в цю мить, у повітрі ніби щось змінилося — ледь помітне, майже невідчутне. Вона зробила крок у новий світ. У нове життя.

Раманель повів їх стежкою між хатами, повз городи, де вже почала зеленіти перша розсада, і далі — до краю селища, де стояв будинок, що дещо відрізнявся від решти. Не більший, не розкішніший, але мав особливий вигляд — затишний, з доглянутими віконницями, глиняними прикрасами під стріхою та свіжим запахом трав, які сушилися над ґанком.

— Прошу, заходьте. Будьте тут як вдома, — сказав господар, відчиняючи двері.

Всередині будинок виявився ще теплішим і гостиннішим, ніж ззовні. На вогнищі щось смачно шкварчало, запах приправ і домашньої їжі одразу огорнув мандрівників. У кутку — дерев’яний стіл, вкритий вишитою скатертиною. Над вікнами — в’язанки зілля. Тут жилося скромно, але з любов’ю до кожної деталі.

— Сеймо! — покликав Раманель, і з кімнати вийшла молода жінка.

Їй було не більше двадцяти, але в очах жила тиша, яку несуть ті, хто вже бачив багато. Гарне обличчя — правильні риси, темне волосся, але на що одразу спадали очі — шрам. Глибокий, від куточка вуст до вуха, як грубий мазок по чистому полотну. Вона не приховувала його. Не зневажала. Просто жила з ним.

На руках вона тримала дівчинку — крихітну, кучеряву, з величезними очима, що миттю з цікавістю вчепилися в Аверію.

— Це моя сестра, Сейма. А це - Лін. Моя племінниця. — Раманель з ніжністю торкнувся до волосся дитини. — Гості з-за гір, Сеймо. Пані Аверія і наш ней-ярл Ларсен.

Сейма злегка вклонилася, погляд її не був ні ворожим, ні надто гостинним — радше обережним. Але після кількох митей мовчанки вона запросила гостей до столу, й подала воду, свіжий хліб, печену рибу та рагу з коренеплодів.

— Ви йшли довго. Маєте силу їсти?

— Маємо, — усміхнулася Аверія, — дякую за гостинність.

Лін підійшла до Сейми ближче, трохи сховавшись за материну спідницю, але все одно визирала, зачаровано дивлячись на чужинку.

— Можна? — запитала Аверія й простягнула руку до дитини. Сейма мовчки кивнула.

Маленька, вагаючись, вийшла до гості. Торкнулася пальців Аверії — легко, мов пелюсткою. Потім раптом розсміялася й втекла в іншу кімнату.

— Вона нечасто так реагує на чужих, — тихо сказала Сейма.

Після трапези, коли за вікном поволі почало темнішати, Раманель підійшов до дерев’яної скрині, що стояла на полиці під образами предків. Вона була темно-вишневою, з різьбленими рунами по боках, і мала на кришці виступ — гладенький, з блиском, наче від срібла.

— Вам, мабуть, треба повідомити, що ви вже тут, — сказав він і відчинив шкатулку. Усередині вона була встелена чорною тканиною, посеред якої світилося блідо-синє серце кристалу. Рідкісна річ, котру не так давно розробили на цих землях.

Аверія подивилася на Ларсена, і той лише кивнув.

Вона підійшла, дивлячись на чоловіка. Той легко подряпав палець об загострену верхівку кристалу, і торкнулася кров’ю металевого виступу. Потім заплющила очі, сконцентрувалася на образі… Дід.

Усередині скрині щось завібрувало. Магія каменю ожила. Світло на мить зблиснуло, й затихло.

— Готово. Хай дійде швидко, — мовив Раманель і закрив шкатулку.

У кімнаті стало тихо.

Після вечері, що лишила по собі тепло не лише в шлунку, а й у серці, Сейма провела Аверію до кімнати, де спала вона сама з донькою. Ліжко було застелене чистою, хоч і трохи вицвілою білизною, подушки пахли сушеними травами — м’ятою та деревієм. І навколо були розкидані дитячі іграшки. Зшиті власноруч, та вирізьблені. Напевно самим Раманелем. 

— Спи спокійно. Якщо щось я буду в кімната поруч, — тихо сказала Сейма, перш ніж зачинити за собою двері.

Аверія лишилася сама. Лягла, вдивляючись у стелю, що ледь проглядалася в тьмяному світлі лампи, залишеної в кутку. Сон не приходив. Думки пливли — неспокійні, мінливі, живі.

Думала вона про Веніаміна.

Чи спить він зараз, чи, як завжди, блукає коридорами, шукаючи полегшення в тиші? Чи знову гортає старі книги, що не лікують, але відволікають? Прийшли ті гончі, ни коли чекати їх… і чи справиться він в цей раз?