Глава 26.1

Ранок зустрів Аверію чистим повітрям і легкою прохолодою, що ще не встигла змінитись на денну спеку. Вона ступала по кам’яних плитах перед палацом, одягнена в зручні брюки кольору вицвілого попелу, білу сорочку з вишитими манжетами та короткий жакет. Волосся було зібране, як у воїтельки, що рушає в дорогу, але обличчя — приховувало м’який сум.

Мінні вже чекала біля воріт. Сьогодні вона прокинулася ще раніше, аби попрощатися. Її дитяче обличчя було серйозним, очі блищали від стриманих сліз. Маленька, але така стійка, вона стояла з руками за спиною, мов справжня господиня дому, проводжаючи «леді Рі».

— А ви вернетесь? — тихо спитала дівчинка.

Аверія нахилилася, щоб бути на рівні з її очима. Усміхнулась тепло, хоча всередині все стискалося.

— Не знаю, малечо. Доля покаже... — вона торкнулася її щоки. — Але одне можу сказати точно - якщо покличеш мене на своє весілля, я обов’язково приїду.

Мінні не відповіла, лише кивнула, затискаючи губи. Вона вже вміла мовчки тримати біль. Аверія зітхнула — ця дитина заслуговувала на світ, у якому не доводиться так швидко дорослішати.

На вулиці чекали.

Веніамін стояв, трохи осторонь. У сірому плащі, похнюплений, мов за ніч провів війну сам із собою. Очі — з темними колами під ними, вуста стиснуті. Він не казав зайвого, не рухався без потреби. Лише мовчки дивився, коли вона вийшла.

Ларсен же, навпаки, тримався впевнено. Він перевіряв кріплення сідел, гладив коня по шиї, роздавав короткі накази. Його голос лунав чітко, навіть занадто життєрадісно, наче хотів заглушити усе, що лишилось недомовленим між ними.

— Доброго ранку, Аверіє! — вигукнув він весело, ніби це була проста мандрівка, а не втеча з чергового дому.

— Вітаю, — буркнув Веніамін, не відводячи очей від сідельної збруї.

— І вам всім доброго, — відповіла Аверія, тримаючи на обличчі маску. Легкість у голосі, усмішка - все те, чим вона вже давно навчилась прикривати бурю всередині.

«Знову втікати… Знову переховуватись…»

Може хоч там, за гірською ущелиною, де повітря пахне снігом, а не попелом, — нарешті почнеться спокій?

Може.

Але шлях був довгим. І починався він — сьогодні.

Аверія підійшла до Веніаміна, не зважаючи на його напружену поставу. Її усмішка була легкою, лагідною, неначе весняний промінь, що пробивається крізь густі хмари. Вона припідняла руку й ніжно торкнулася його щоки, ковзнувши пальцями по незбритій щетині.

За мить — обійняла. Міцно. Справжньо.

— Не смій здаватися, мій Принце, — прошепотіла йому на вухо. — І пам’ятай те, що я тобі сказала. Відстань - це лише мапа. Я вірю в тебе, Веніаміне. Ти не безумець. Ти - сильний чоловік. І ти пообіцяв мені спробувати. Тому… Я чекатиму.

Він мовчав кілька секунд, охоплюючи її у відповідь. Його руки тремтіли, але міцно тримали, ніби в цьому обіймі була вся його правда, весь сенс.

— Дякую, — нарешті прошепотів.

За якусь мить, відьмачка відсторонилася, та направилася до коней. Стрімко застрибнула в сідло, наче робила це щоденно. І вони вирушили. Неспішно, без поспіху — наче кожен крок відкривав нову сторінку дороги.

Коні йшли рівно, чітко відчуваючи темп і настрій своїх вершників.

За пів години, Аверія спинила свого коня — дівчина йшла пішки, тримаючи повіддя в руках, ніби хотіла ще трохи вловити ритм землі під ногами. Ларсен — то посміхався, то хмурився, час від часу поправляючи рюкзак за плечима.

Шлях пролягав трохи на південний схід. Ущелина вже виднілась, до неї лишались якісь миті, хвилин двадцять їзди. Та вони не поспішали. Навколо — гори, наче величні велетні, що дрімали в ранковому промінні. Кручі відливали сизим і сріблом, крізь їх верхівки просочувалися тонкі пасма хмар.

Пташки співали голосно й радісно — літня пора тут була ніжна, свіжа. І навіть у цій тиші гір, здавалося, щось жило й чекало.

Та коли з’явилась ущелина — тісна й кам’яниста, мов колиска самого часу, подорожні замовкли. Високі скелі нависали з обох боків, утворюючи вузький, холодний коридор, куди ледве проникало сонце. Вітер завивав вгорі, зриваючи уламки криги зі шпилів. Коні трохи нервували, але слухались.

Прохід через ущелину зайняв понад дві години. Нерівна стежка змушувала бути пильними — місцями її приходилось обмикати чи вести коней вздовж стрімких уступів. Каміння під ногами хиталося, а гірська річка, що пробивалася між валунів, шуміла білим голосом.

Але далі шлях відкрився. Розширений простір, з якого вже було видно західні схили — м’якші, зеленіші. Тут, на невеличкому виступі, ця двійка подорожніх зробили привал.

Ларсен розстелив ковдру неподілвк від струмка, що виривався з гір. Аверія зняла бурдюк з водою, глянула вдалину — туди, де вже обривалися скелі й починалося інше життя. Її обличчя залишалося спокійним, хоч серце билося трохи частіше, ніж зазвичай.

Вони пройшли перший етап. Але далі — тільки більше невідомого.

Ларсен дістав із торбини кілька акуратно загорнутих згортків — хліб, копчене м’ясо, скибки твердого сиру. Простий, але щирий сніданок. Простягнув один згорток Аверії.

— Я надіюсь, тобі все сподобається, — промовив він з легкою усмішкою, що була водночас і спробою розрядити атмосферу, і проханням - поговорімо.

— Так… Я теж на це надіюся, — відповіла вона, приймаючи їжу. Але вже в наступну мить її погляд став серйозним. — Але будь чесним, Ларсене. Невже ти справді думаєш, що ярл Загірр’я прийме в невістки жінку з клеймом?

Тиша між ними стиснулася, наче холодна рука. Нарешті тут, серед дерев та каменів вона могла говорити голосно. На теми, котрі її дуже тривожили.

— І не важливо, що я княжна. Бо жодного впливу на Заході я не маю. Лише титул і кровне рідство з Царем… Але, як виявилося, це не рятує в край важких ситуаціях.