Глава 25.2

Аверія завмерла, серце забилося швидше. Вона бачила його руки — як одна з них обережно дістала з внутрішньої кишені щось невелике.

Коштовність.

Веніамін розкрив долоню: перстень. Масивний, але вишуканий. Темний метал, матова чорна емаль, у центрі — червоний камінь, що грав блиском, повторюючи форму троянди. Наче розквітлий біль, що навчив бути красивим.

— Пам’ятай, — прошепотів він, — що в тебе ще є я. Не зовсім надійний. Безумний. Але той, хто прагне дарувати тобі щастя…

Його голос зірвався на останньому слові. Він м’яко вдягнув перстень на її середній палець. Дотик чоловіка був ніжним, але тримав упевнено. Як молитва, якої не хочуть відпускати.

Аверія на мить втратила дар мови. Її очі розширилися. Вона ледь не відступила, але зупинилася. Вдихнула глибоко.

— Д-дякую… — прошепотіла зніяковіло.

В цю мить у повітрі зависла напруга. Важка, електрична. Ларсен, що весь цей час стояв мовчки, вичавлював з себе спокій. Але його очі блиснули. Пальці стиснулися в кулак.

Всередині нього закипала лють. Не від ревнощів навіть — а від жесту, що став викликом. Веніамін міг дарувати прикраси. Міг промовляти пристрасні слова. Але Ларсен хотів давати не обіцянки — а реальність.

І все ж він змовчав.

Поки що.

— Ларсен, виходь до нас, — подала голос Аверія.

Її слова пролунали чітко, мов постріл у тиші. Обидва чоловіки здригнулися — кожен по-своєму. Веніамін одразу перевів погляд у напрямку, звідки відчував погляд. У його очах — легке здивування й передчуття бурі. А в глибині — виклик.

З тіні дерева, мов вовк, що досі зважував: атакувати чи чекати, ступив Ларсен. Його кроки були неквапні, але напружені. Підійшов ближче. Став поруч, але не занадто. Між ними ще залишалась невидима межа.

Аверія ж сиділа, випрямившись. У її погляді — втома, але й рішучість. Тон був холодним, чітким — не прохання, не скарга, а постанова.

— Мені не подобається, як останні дні ви обидва себе поводите, — голос її став суворим, мов вчительки, якій урвався терпець. — Ви ж друзі.

— Аверіє, мила моя... — озвався Ларсен, з легким тінню усмішки. — Ми ще й обидва боремось за тебе.

— І обидва хочемо бачити тебе поруч, — додав Веніамін, уже без усмішки. Серйозно. Важко.

Але вона підняла долоню, мов наказуючи мовчати.

— Ну, отже, запам’ятовуйте, — голос її став твердим, як скеля. — Мені все одно, на що ви надієтесь. Я вибираю себе. Якщо мені зараз потрібно заради себе поїхати і стати нареченою одного - я поїду. Якщо потрібно буде повернутись і стати спина до спини з другим - я повернусь. Я обираю саме себе. І можете обидва заспокоїтися.

Вона зробила паузу, щоб дати словам прорости.

— Ви для одного більше, ніж друзі. Ви - сім’я. І не смійте руйнувати ці стосунки. Зрозуміло?

Вітер легко хитнув край її сукні. А двоє чоловіків стояли мовчки. У поглядах — розгубленість. Внутрішній злам. Але не спротив.

Першим заговорив Веніамін. Голос його став м’якшим, теплішим, навіть граційно зітхнувши:

— Заради тебе, я намагатимусь, моя королево…

Ларсен ковтнув повітря, мов проковтнув біль, що сидів у горлі:

— І я. Я справді тут відчуваю… — він перевів погляд на Веніаміна. — Сімейний затишок. З тобою, брате.

Між ними промайнув крихітний жест — ледь помітне кивання. Ознака примирення. Не повного — але чесного.

Тоді Ларсен перевів погляд на дівчину. Його голос звучав м’якше, глибше.

— Аво, будь ласка, гарно відпочинь перед дорогою.

Вона мовчки кивнула, відчуваючи — вона не просто вибирає себе. Вона щойно втримала цілий світ від розколу. І, можливо, дала йому новий напрям.

Аверія підвелася без зайвих слів. Її рух був плавним, але у ньому відчувалася важкість рішень. Вона кинула останній погляд на обох чоловіків — короткий, мов вирок. І рушила в бік палацу. Повільно, спокійно, наче залишаючи позаду поле битви.

Позаду, між деревами, лишилися двоє. Тиша зависла між ними, як натягнутий лук. Але цього разу — без стріли.

— Брате… — першим порушив мовчанку Ларсен. Його голос був тихим, без колючок. — Вона права. І ми маємо прийняти, що програли обидва. Ще до початку бою.

Він поглянув у простір перед собою. Вперше за довгий час — не з викликом, а зі смиренням.

— Тому… так. Досить тиші між нами…

Веніамін повільно кивнув. Його очі були вологими — не від сліз, а від того внутрішнього холоду, який він щойно визнав:

— Так… Та душа моя… Знаєш що? Вона, виявляється, в мене є, та душа. — Він криво всміхнувся. — Я відчуваю, як весь холодію. Пам’ятаєш, ти говорив про прокляття? Про спасіння від нього - кохання?

Він перевів погляд на брата.

— А чи не це - кохання? Якщо лише поруч з нею щось всередині стає спокійним? Мені легше дихати, навіть якщо я поруч з нею агресивний, навіть коли калатає. Я змушений пити ліки… Та вона - мов протиотрута. Приборкує.

— Може й так, Веніаміне… — зітхнув Ларсен. — Та ми обоє її чули. І знаєш… — він зробив паузу. — Нехай мені також вона потрібна. Я готовий пообіцяти: якщо вона скаже, що йде до тебе - я відпущу. До когось іншого - не зможу. До тебе… Так.

На мить між ними виникла тиша — але вже інша. Не крижана. Мов тінь братерства повернулася на свої місця.

— Дякую за обітницю, — сказав Веніамін, щиро, без удавання.

А тим часом…

Аверія, мов на автоматі, переходила з одного коридору до іншого. Кам’яні стіни палацу були холодні, але знайомі. Вона не думала про те, що лишила позаду. Її думки — вже попереду.

Їй потрібно було поговорити. Не з претендентами. Не з воїнами. А з жінкою, яка знала набагато більше, ніж показувала. З тією, хто могла розгадати мовчазні вузли, які затягувались у серці Аверії.

На кухні пахло зеленню, димом і ріпчастою цибулею. Кухарка Неллі сиділа за столом, терпляче обираючи овочі.