Глава 25.1

Минуло два дні.

Аверія сиділа на кам'яній лаві в саду, схованому позаду палацу. Тут рідко з’являлись слуги, а тому вона залишалася майже завжди наодинці — із собою, з думками, з тишею, що звучала голосніше за будь-які крики. Погляд її блукав по гірських вершинах на обрії. Сьогодні вони були особливо ясними — мов шрами неба, застиглі у вічному мовчанні.

Вона теж мовчала. Вже два дні, як жила наче у підвішеному стані. Світ не став повільнішим — просто вона віддалилась від нього на крок. А може, на десять.

Її роздуми знову повертали до тієї розмови. До Веніаміна.

Того дня, ближче до обіду, вона зайшла до його покоїв сама. Без супроводу, без попередження. Він був там — за столом, але не працював. Просто сидів, вдивляючись у якусь точку в просторі. Коли вона з’явилась, він здригнувся — наче згадав, що має тіло, і в ньому серце.

В його очах не було більше тієї безтурботної грайливості, яка так колись бентежила її. Не було й того блиску, який колись світився зсередини. Лишились уламки. Рішучість, переплетена з болем. Безумство — стримане, глибоке, майже гідне. І печаль. Та, яка змінює людей.

— Аверіє… — прошепотів він, не підводячись.

— Ларсен мені все розповів, — відповіла вона спокійно, але твердо. — І я погоджуся з вашою ідеєю.

Його підборіддя тремтнуло, але він кивнув. Лише одне слово:

— Добре.

Вона мовчала мить, а потім повільно наблизилась. Спинилась зовсім близько. І, не питаючи дозволу, обійняла. Міцно. По-справжньому.

— Я дякую тобі, — прошепотіла. — За змогу боротися. За свободу, котру ти даруєш мені. За те, що дозволяєш вибирати.

Вона відчула, як його руки слабо торкнулися її спини, але він не обіймав. Немов боявся, що якщо зробить це — не зможе відпустити.

— І прошу… живи. Борись. Ти - не лише безумний принц. Ти - людина. І тебе люблять. Тут, у цих стінах, серед цих людей. У тобі є сила - така, про яку ти сам ще не здогадуєшся. Ти можеш стати кимось більшим, ніж просто жертва чи бунтар. Ти можеш змінити цей світ.

Вона зробила крок назад і подивилася прямо у його очі.

— А я… Я підтримуватиму тебе. Навіть здалеку. Навіть якщо житиму інше життя.

Це був прощальний обійм. Не з любов’ю. Не з дружбою. А з вдячністю. І з чіткою рішучістю вибрати себе.

Відтоді вона не бачила Веніаміна. Не чула про нього. І хоча це трохи тривожило її — Аверія не намагалась знайти. Бо вже зробила вибір. Поки що — за себе. Не за когось із них. А за ту дівчину, яку колись загубила у Вьорні, ще до шторму, до полону, до палаців і політики.

Чи буде вона вірити комусь на сто відсотків — вона не знала. Чи зможе любити ще колись — не могла сказати. Чи піде сама далі по життю — це мав вирішити час.

Зараз вона мала лише небо, тишу, і себе. І цього, на мить, було достатньо.

Аверія вдихнула — і застигла. В повітрі з’явився запах. Ледь вловимий, знайомий до болю. Суміш диму, ялівцю і чогось незрозумілого, ледь пряного, що завжди нагадувало їй його. Дівоче тіло миттєво впізнало ці нотки раніше, ніж свідомість.

Вона повільно повернула голову.

Веніамін стояв трохи осторонь, наче вагаючись, чи має право підійти ближче. Його погляд був приколений до неї, але в ньому не було колишньої одержимості. Лише втома і... тиха туга. Уперше за довгий час він не намагався грати ролі — просто був собою.

Розбитим. Одиноким. Просто людиною, котра бажає тепла, та не має його.

— Як ти? — запитала вона спокійно.

Він усміхнувся, з тінню відчаю.

— Хочу зникнути. Забрати тебе з собою. Замкнутися на безлюдному острові, де немає гончих, палаців, рішень, минулого.

Вона не відповіла одразу. Лише поглянула на нього довше, глибше. Наче хотіла дістатися до самої суті цього зламаного, але ще не розбитого чоловіка.

— І ти думаєш, що це буде свобода? — спитала тихо.

Він кліпнув, на мить розгублений.

— А чому ні?

— Бо ти б закрив нас у клітці. Можливо, золотій, можливо, з видом на море, але все ж - клітці. Ми б не стали кимось більшим. Не мали б права змінити бодай щось. Допомогти тим, хто ще у темряві.

— А я й не хочу нікого, окрім тебе. І себе. Я вже зробив більше, ніж мав. І, може, просто хочу... жити.

— А я - хочу місце, де мої діти житимуть у безпеці. Де не буде страху. Де я знатиму, що мою доньку не можуть купити на ринку, а сина - зробити зброєю. Місце, де діти матимуть щастя. А мій чоловік - створить для мене спокій і затишок дому. 

Він мовчав. Довго. Погляд опустився до землі, пальці нервово стиснулись у кулак. 

“Чоловік”. Він думав, чи зможе стати тим, кого Аверія нарече саме так. Чи ця роль дістанеться Ларсену? Чи взагалі… комусь іншому?

— А якщо я створю таке місце? — запитав він нарешті, тихо. — Якщо спробую?

Аверія не зразу відповіла. В її очах пробігла іскра — не надії, а виклику.

Вона трохи припідняла куточок губ, майже як посмішка, але швидше — знак, що вона чує, бачить, і все ще чекає.

І зробила те, що має дати йому поштовх.

— Спробуй, — сказала вона.

І знову відвела погляд у бік гір.

Бо справжня свобода — це не втеча. Це сила залишитися й змінити все.

Ці два дні стали для Веніаміна справжнім випробуванням. І не лише фізичним — хоча тіло було виснажене до краю. По шість годин на день він проводив на тренувальному полі, змушуючи себе рухатися, битися, кричати. Змучував своїх вояків до знемоги — і себе ще більше. М’язи горіли, пальці були в мозолях, долоні порізані від клинка. Але біль був потрібен. Біль — це те, що допомагало не думати.

Принаймні, він так собі казав.

Але думки не йшли. Вони повзли, липли, обвивалися навколо серця. Про Аверію. Про її погляд — м’який, але впертий. Про її слова — прості, але вагомі. Про те, що він відпускає. Не тому, що хоче. А тому, що мусить. Бо любити — іноді значить відпустити. А не сховати в замку, як скарб.