Глава 24.3

Веніамін ніби зменшився в своєму кріслі. Він затулив обличчя руками, ковтаючи важке дихання.

— Я не хочу їй зла... Я хочу, щоб вона жила... Щоб була вільна. Я не витримаю, якщо з нею щось станеться. Я...

— Ти хочеш її врятувати, — перебив Ларс тихо, — чи хочеш втекти від провини?

Принц мовчав. Його руки стискали склянку так сильно, що скло заскрипіло.

— Ти кажеш: “врятуй її”, але при цьому кидаєш до чужих земель, до чужої культури, без захисту, без титулу. Без права на спокій. Ти ж знаєш, гірці не пробачають помилок.

— Але я вірю тобі, Ларсе... — Веніамін нарешті підвівся. — Я знаю, що ти не скривдиш її. Ти єдиний, кому вона не боїться довіряти. І якщо хоч хтось з нас має хоч краплю гідності - ми повинні дати їй шанс на порятунок.

— А чому не ти?

— Бо я не зможу її захистити, — жорстко видихнув принц. — Бо гончі йдуть на мене. Бо якщо вона залишиться поруч - її використають, щоб мене зламати. І я зламаюсь.

Ларсен мовчки вдивлявся у Веніаміна. У його розпач, у внутрішній бій, що рвав його навпіл. І в той момент Ларс зрозумів — це не про слабкість. Це про жертву. Про страх. Про любов.

Невже? 

Це сталось, і дивне прокляття справді існує. Чоловік, що має в душі безумство зміг вибрати когось. Поставити іншу людину вище себе. Невже те, що вони вважали казкою — правда. І тепер цей чоловік, що не контролював себе в емоціях, зміг побороти себе.

— Добре... — сказав Ларсен нарешті. — Але я скажу їй сам. І вибір - за нею. Ти не смієш більше тиснути на Аверію, ні словом, ні поглядом.

Веніамін кивнув. Вперше за довгий час — повільно, покірно, наче щось у ньому щойно вмерло.

— Та я б хотів все-таки мати надію, — тихо сказав Веніамін, дивлячись на келих, ніби шукав у ньому розраду. — Хотів би знати, що якщо колись... якщо вона вибере мене - ти відпустиш. Без злості. Без бою. І ми не перетворимось на ворогів через неї.

Ларсен мовчав. Лише хмикнув. Усмішка з'явилась на мить — гірка, втомлена, з підтекстом «наївний».

— Ти просиш неможливого, Амін... Але я розумію тебе. — Він зробив кілька кроків уперед, і тепер стояв поруч, дивлячись згори вниз. — Бо й сам маю надію. І сам хочу, щоб вона вибрала мене.

Його голос став нижчим, впевненим. Погляд — прямим і незламним.

— Вона неймовірна. Сильна, вольова. Але в ній є щось таке... крихке. Що хочеться берегти. Я б хотів її поряд. Не як коханку. Не як полонянку. А як дружину. Жінку, яку можу захистити. З якою зможу бути чесним. І тому, якщо вона вибере мене - ти теж відступиш. Не спробуєш ламати, мстити чи перекроювати її долю. Домовились?

Веніамін підвів голову. У його очах більше не було тієї безпорадності, лише втома й тінь рішучості.

— Так, — чітко відповів він. — Але я боротимусь за неї. До кінця. Бо вона... потрібна мені. Як ніколи.

Ларсен тихо зітхнув. І відповів уже майже пошепки, дивлячись кудись у далечінь, ніби бачачи Аверію:

— А ти їй?

Коротка пауза.

— Поки - ні, — визнав Амін. — Але я зроблю все, щоб стати тим, кого вона захоче обрати.

Двоє чоловіків стояли в тиші, наче воїни перед боєм, що ще не настав. Не через мечі. А через вибір. Її вибір. І кожен знав — він може програти.

Ларсен різко розвернувся. Його кроки були важкими, майже глухими, коли він залишав покої Веніаміна. Його щелепи були стиснуті, а у грудях пульсувало щось темне — лють? Розчарування? Рішучість?

Тисячі думок клубочились у свідомості. Одне питання затьмарювало решту: що далі? Що ще вигадає Амін? Яку гру почне тепер?

— Досить, — прошепотів він собі під ніс, майже вирвавши слова із себе. — Досить бути тінню. Досить чекати.

Кожен його крок у довгому коридорі був, немов клятва. Він ішов швидко, не озираючись. Мовчки, але з шалем в очах. Коли підійшов до знайомих дверей, постукав. Рішуче, але не грубо.

Всередині почулись тихі, майже невагомі кроки. Легкий шелест тканини. Замок клацнув.

Двері прочинились. На порозі стояла Аверія — розтріпана, ще сонна, у м'якому світлі ранкового дня. Вона протерла очі долонями, мов дитя, і спантеличено глянула на нього.

— Ларсен?.. Щось сталося?

Її голос був тихим, трохи хрипким після сну. Але в ньому звучала тривога. Турбота. Довіра.

На мить Ларсен зупинився. Її вигляд — такий справжній, беззахисний, — пронизав його наскрізь. Усі слова, які він репетирував подумки, зникли.

— Я… — ковтнув повітря, наче це допоможе зібратися. — Можна увійти?

Аверія трохи розгублено кивнула, відступаючи вбік.

І в ту мить Ларс вирішив: він скаже їй усе. Без хитрощів. Без викривлень. Бо гра закінчилась. Настав час істини.

Аверія м’яко, майже машинально усміхається й відступає убік, дозволяючи Ларсену пройти. Вона ще не прокинулася повністю — у тілі в’язка втома, як після бою, а в голові — туман сну, що ще не встиг розвіятись. Вона б залюбки залишилась у ліжку ще хоча б на годину… Але в очах Ларсена вже горіло щось, що не дозволяло зволікати. Розуміння, що знову щось сталося — била по ній.

— Заходь… — шепоче вона, а сама закутується щільніше в накинутий на плечі плед.

Ларсен мовчки входить. Рухи його повільні, наче він змушує себе зберігати спокій. Підходить до столу, опускається в крісло й злегка спирається на підлокітник. Кілька секунд мовчить, а тоді каже:

— Є проблема. І... можливий варіант її вирішення.

Аверія дивиться на нього з-під вій. Спокійно. Але уважно. Потім теж підходить до столу і сідає навпроти. Пальці обережно торкаються краю столешні, ніби їй потрібно за щось вчепитися.

— Я слухаю, — тихо вимовляє вона.

Ларсен киває. Здається, він і сам не до кінця готовий вимовити те, що має сказати. Але часу немає.

— Імператор послав гончих. Вони вже в дорозі. І шукають тебе.