Глава 24.2

Він згадав свої перші дні в цих стінах. Колись — похмуре, напівмертве місце, де лиш декілька родин не полишили домівки. Тоді він прибув сюди на запрошення юнака, що згодом став його другом. Їхній зв’язок був непростим — сварки, відстані, примирення. А тепер… Ось він знову тут.

Він підійшов до знайомих дверей — колись вони з Веніаміном самі приводили ці покої до ладу. Дитячими руками. Чужими до інструментів, але сповненими бажання створити щось своє.

Чоловік обережно постукав. Не чекаючи дозволу, увійшов.

— Амін.

— Де вона? — голос Веніаміна був напруженим.

— Спить, — просто відповів Ларсен.

 Веніамін піднявся з крісла, видихаючи клуб диму. Підійшов ближче до друга. Очі принца палали. Полум′я, якби могло, спалило б все на своєму шляху. Та Ларсу було все одно. Він не боявся. Знав, що йому цей безумець нічого не зробить.

— Де?

— Дай їй спокій. Вона… ображена, виснажена, розгублена. Відчуває провину, біль. Їй потрібен час.

— Я ж дав їй покої! Найкращі. Ці кімнати… ніколи не були для когось ще! Вони наче чекали саме на неї…

— Але ті покої - поруч із тобою. Вона не хоче близькості. Ще ні. Дай їй звикнути. Пережити. Навчитись знову дихати.

Амін підняв руку, прикриваючи на мить очі. 

Знову привідкривши зіниці, що вже лише тліли тим безумним вогнем, повернувся до крісла. Важко впав на нього, наче не маючи більше сил.

— Я… я просто хотів її побачити...

— Побачиш. Завтра. Може, на сніданку. Може, пізніше. Вона виснажена - душею, тілом. Імператорським палацом. Втечею. Минулим. — Ларсен зробив крок ближче. — Ти бачив, як вона здригається, коли хтось торкається її спини?

— Що?.. Ні… Я… Ніколи не помічав…

— Бо не хотів. Бо вона приховувала. Трималася. Але, можливо, її карали. Фізично. Систематично. Вона не хоче виглядати слабкою перед людьми. То дай їй можливість побути такою - слабкою, самотньою, справжньою. Без тебе. Без глядачів. Дай їй це.

Веніамін мовчав. Його обличчя змінювалося. Гнів згасав, змінюючись тривогою, болем, і чимось схожим на сором.

— А якщо вона… ніколи не повернеться до мене? — тихо спитав він.

— Це її вибір, Амін. І твоя справа - не забрати в неї цей вибір. Не уподоблюйся батькові. Не роби з неї рабу.

Ларсен залишив Веніаміна самого, не промовивши більше ні слова. Двері зачинились м’яко, без луни. У покоях знову запанувала тиша.

В обох крилах дому лягали спати двоє чоловіків. Один — із гіркотою в грудях і відчайдушним бажанням довести, що він не ворог. Що він не той, кого вона має боятись. Інший — з надією, яку боявся назвати вголос, і готовністю боротися. За неї. Проти нього. Проти всього, що стане на її шляху.

***

Ніч була довгою. Наповнена тишами, зітханнями, думками, що не давали спокою. Ларсен лежав нерухомо, з відкритими очима, вдивляючись у стелю, де ледве жевріло світло від нічного ліхтаря за вікном. Він думав про те, чого хоче, і чого не має права бажати.

Веніамін же, хоч і заснув нарешті під ранок, бачив сни — тривожні, уривчасті, заплутані. В них змішувались її очі, її шрами, її тиша. І його провина.

Але сон тривав недовго.

— Високість! — голос прорізав темряву, як лезо.

Кемаль стояв у дверях, похмурий, стримано-напружений, як завжди, коли йшлося про загрозу.

Веніамін скривився, натягуючи на себе ковдру. 

Занадто рано прийшов цей чоловік. Ще сонце навіть не почало блискати над обрієм. Та це все означало лише одне — сталось щось жахливе. Або близьке до такого.

— Що?.. Що сталося? — голос хрипкий від недосипу.

— Прийшла інформація, — різко кинув Кемаль.

— Чому ти... — він глянув на вікно, з якого ще пробивалася ранкова сірість. — Тільки ж... Я спав... лише кілька годин...

Кемаль не відреагував на скаргу.

— Сорель. Він отямився.

У грудях Аміна щось стиснулося. 

З одного боку — це добре, що не помер. Але… Йому, очевидно, захочеться одного. І принц розумів, чого саме. Хоча, все таки перепитав:

— Що?

— І він хоче помсти. Імператор уже направив своїх гончих. Вони вже в дорозі. Будуть тут менш ніж за чотири дні.

— Чорти безодні... — прошепотів Веніамін, відчуваючи, як утома змінилась адреналіном.

Кемаль дивився на нього з гнівом, що давно накопичувався.

— І що тепер робитимеш, Високість? — останнє слово він майже виплюнув із презирством і злісттю.

— Я... — Веніамін зробив крок до стола, якось по-дитячому розгублено - ніби це могло дати йому опору, якої не вистачало в голові. — Я не знаю...

Його голос був хрипким, наче після довгої хвороби. Він схопив глечик із водою, налив у келих, і випив майже залпом. Погляд ковзнув по пергаментах, списаних планами, звітами, листами. Даремно. Там не було жодної відповіді.

Кемаль мовчав. Стояв, мов гранітна статуя, чекаючи, коли принц перестане тонути в собі.

“Звісно, я розумів, що так буде…” — ця думка розривала Аміна зсередини. Він же знав. З самого початку. Коли вивозив Аверію з палацу. Коли бив Сореля. Коли кидав виклик своєму батькові.

Це не могло минути без наслідків. Він знав це. І все одно сподівався.

Але надія — така річ. Вона вмирає пізно. І завжди боляче.

Веніамін повільно обперся руками об стіл. Стиснув пальці до білого. Потім різко підвів голову, мов ухвалив рішення.

— Поклич Ларсена, — його голос був уже чіткішим. Упевненішим. Впертим: — В мене є пропозиція. Від якої він не зможе відмовитись.

Тепер і для східного бастарда ранок починався з важкої тиші, що оселилась після приходу стража