Глава 24.1

Вечір опустився на цитадель надто швидко, мов змова неба й часу.

Веніамін не помітив, як згасло світло за вікнами його кабінету. Цілий день він провів тут — спочатку палаючи злістю, потім розриваючись між здоровим глуздом і пекучим бажанням. Хотілося прийти до неї. Побачити. Поговорити. Доторкнутися. Пригорнути до себе, як тоді, в заїжджому дворі. Як у ті ночі, коли між ними було лише ковдра і мовчазне розуміння.

Та він втримувався. Замість того — поринув у роботу, переглядаючи звіти своїх людей. Але думки все одно не давали спокою. Ні текст, ні слова на пергаменті не могли заглушити її образ, що з′являвся з кожною згадкою.

Коли ж він нарешті спустився до вечері, за столом були всі. Окрім неї.

— Де Аверія? — кинув різко.

Ларсен, похмуро дивлячись у тарілку, відповів:

— Її світлість відмовилась від вечері.

— Що? Вона з глузду з’їхала?! — зірвався Веніамін.

— Амін, — пролунав рівний, але твердий голос Лілі. Вона подивилася на нього так, як тільки вона вміла - з добром і сталлю одночасно. — Якщо її світлість відмовилась, отже, мала на те причину.

— Але вона має їсти! — буркнув він, стискаючи пальці.

— Вона доросла дівчина. І сама вирішить, — сухо додала жінка, не опускаючи погляду.

Гнів хвилею накрив його. Гостро, гаряче, як кип’яток під шкіру. Він стиснув щелепу, але мовчки сів за стіл. Наповнив бокал віскі, і випив його одним ковтком — ніби сподівався, що міцний напій спалить все всередині.

Не спалив.

Вечеря завершилася, залишивши по собі важкість мовчання і роздратування, що не вивітрювалося. Веніамін, мовчки піднявшись із-за столу, попрямував до своїх покоїв.

Усередині було тихо й стерильно, як завжди. Напівпорожнє приміщення, стриманий інтер’єр, жодного зайвого предмета. Холодна краса, в якій він почувався в безпеці. Зазвичай. Але не сьогодні. Сьогодні навіть тиша різала.

Він зупинився перед невеликими суміжними дверима, що вели до Сріблястих покоїв — тих, які мав віддати їй. І лише їй.

Прислухався. Жодного звуку. Жодного шепоту чи руху, навіть подиху.

Обережно постукав.

До вуха чоловіка долинуло мовчання. Глухе та моторошне.

Веніамін напружився, потім рішуче штовхнув двері.

— Що?!

Порожнеча наповнювала кімнату.

Аверії ніде не було. Сріблясті покої, продумані до дрібниць, виглядали надто ідеально. Надто безжиттєво. І холодно. Хоча Амін надіявся, що з її приходом ці кімнати наповняться теплом та світлом.

Хвиля здивування миттєво змінилася гнівом.

— Кемаль! — викрикнув він.

У дверях з’явився стражник, насторожено звівши брови.

— Де вона?

— Я звідки знаю? — відповів той, явно розгублений.

— Знайди! — гаркнув принц.

— Слухаюсь, ваша Високість, — швидко вклонився Кемаль і зник за дверима.

Амін стояв посеред порожньої кімнати, в якій мало бути тепло її присутності, і відчував, як самотність стискає груди ще міцніше, ніж раніше.

В голові знову з′явилась нестримна біль, що породжувала агресію та настирливі думки. Потрібно було випити ліки. Заспокоїтися.

***

Тим часом, на іншому боці коридору, Ларсен зупинився перед дверима. Лілі, зустрівши його ще перед вечерею, передала прохання від Аверії: якщо зможе — хай завітає після трапези. І ось він тут. Не з обов’язку — з поваги. Хоча гіркий присмак образи все ще залишався. Її мовчання відчувалося як зрада — між ними ж було щось схоже на дружбу… Чи ні?

— Заходьте, — долинуло з-за дверей тихе, трошки хрипле.

Він увійшов. Побачив її — бліду, виснажену. Очі злегка почервонілі, плечі опущені. Вона виглядала крихкою. Такою, що тільки торкнись — і розсиплеться.

Навіть в той день, коли вони її забрали, чи навіть в купальні — дівчина не виглядала настільки надломленою, як зараз. Напевно, довго тримала емоції в собі, і сьогодні випустила. Стала на мить — звичайною дівчиною. Крихкою, сумною, надломленою всим, що з нею сталося в останні місяці.

— Ларс… Я…

— Ти хотіла перепросити? — тихо, але трохи сухо.

— І так, і ні, — вона видихнула, знову одягаючи маску впевненость. — Я хотіла сказати, що зовсім не хотіла образити тебе. Я вдячна тобі. За все. За кожне слово. За кожну дію.

— Я не в образі, — знизав плечима чоловік. — Ти маєш право на свої таємниці. І я це приймаю.

Вона опустилася в крісло, прикрила очі. Напруження потроху спадало, але втома тримала її в лещатах.

— Може, ти чогось хочеш? — запитав він м’яко.

— Тиші… — ледь чутно. — І… щоб він мене не знайшов.

— Він схиблений на тобі, — сказав Ларсен, сідаючи навпроти.

Очі блондина слідкували за нею. За легким трепетом її вій. Трохи привідкритими вустами. Руками, що тихо відбарабанювали якусь мелодію по дерев′яній поверхні крісла.

— Я знаю, — Аверія опустила погляд. — І це… досить погано.

— Ти ж розумієш, що буде непросто. Особливо… з ним, — Ларсен говорив тихо, наче боявся злякати крихку рівновагу, яка ще тримала Аверію на ногах.

Він знав. Прекрасно знав, яким міг бути Веніамін. У пам’яті промайнули картинки з минулого: їхня перша зустріч — ще тоді, в горах. Ларсен з розвідниками прочісував хребет, шукаючи загрозу. Магічні маячки повідомили про проникнення. Ларс, як завжди, відбився трохи вбік від їх групи, сподіваючись наштовхнутися на слід першим.

Та він не очікував знайти юнака — розгубленого, з диким блиском у очах, у рваному одязі. Той напав першим, мов дика тварина. Вони зчепилися. Стислий двобій, у якому Ларсен швидко взяв верх, поваливши хлопця на землю. І тільки потім дізнався: це був «божевільний принц» із сусідньої імперії.