Глава 23.2

Та для Веніаміна її поява стала більше, ніж просто візитом. Спогади накрили його хвилею: яскраві, теплі, а подекуди й болючі.

Йому було всього дванадцять, коли батько вперше відіслав його до Вестерлену. Один, лише зі стражником і нянькою, яка насправді боялась його, як чогось чужого, неправильного. У сірому, холодному місті він почувся зайвим. Забутим.

І тоді він побачив її — Лілі. Вона сиділа навпочіпки в невеликому садку, що самотньо розцвів серед кам’яних вуличок. Єдиний клаптик барв у похмурому Вестерлені. Веніамін тоді пробрався туди нишком, ніби шукаючи хоч якогось тепла. В цьому місці, де здавалось, не бувало сонця.

Він стояв у тіні, вдивляючись у неї — жінку з легкою сивиною, що мовчки саджала квіти біля трьох кам’яних плит. На них були імена: два чоловічих і одне жіноче. Імена її дітей.

— Виходь з тіні, малий ворюго, — раптом сказала вона, не повертаючи голови.

— Я не крадій! — обурено відповів він.

— А хто ж ти, якщо ховаєшся і забираєшся на чужу територію?

— Принц!

— Принци себе так не ведуть.

— А я безумний!

— Ні, ти просто дитя, — тоді вона вперше подивилась на нього. — Будеш чаю з печивом?

Так він і познайомився з нею — з жінкою, яка втратила все, але все одно створила сад. З Лілі, яка згодом стала йому ближчою, ніж багато хто з родини. Її чоловік, генерал, відданий Імперії, служив у цій самій цитаделі. Та не слава, а саме вона — Лілі з вічно заквітчаними руками — давала Вестерлену душу. Давала її і йому.

Нині вона знову стояла перед ним, така ж стримана, мудра, як і тоді. І Веніамін ледь помітно усміхнувся, ніби згадав, що попри все, в цьому місці є щось справжнє.

— Я чула, що потрібна тобі, — спокійно промовила Лілі, зупиняючись посеред кімнати.

— Так, Лілі, — Веніамін легенько усміхнувся, ледь припіднявши куточки вуст. — Мені потрібно, щоб ти допомогла моїй гості. Глянула за приготуванням Сріблястих покоїв, підібрала щось з одягу. Трохи підтримала її.

— Хто вона?

— Айварійка.

— Ти не зрозумів мого питання, — спокійно, але з твердою інтонацією сказала жінка.

Веніамін видихнув. З нею не було сенсу грати в мовчанку чи прикриватись порожніми словами. Вона бачила крізь нього.

Точніше все, що було приховано від людей.

— Ларс, можеш знайти Аву й привести її? — звернувся він до друга.

Ларсен кивнув і вийшов, не промовивши жодного слова. Двері м’яко зачинились, залишивши їх удвох.

— Вона моя гостя, — почав Веніамін, втупившись у далеку точку десь за вікном. — Княжна з західних земель. Але це — таємниця. І...

— Вона тобі подобається? — Лілі перервала його спокійно, наче знала відповідь. — Не як інші. Якщо вже вибрав для неї Сріблясті покої.

— Вона така ж, як я. Її ламали. Але не зламали. І не знищили.

— І ти хочеш мати її собі. Як кого? Коханку? Друга?

— А, може, як мою королеву, — прошепотів він, ледь чутно, але щиро.

Жінка прикрила на мить очі. Та знову поглянувши на молодого принца, лише покачнула головою. Їй було дивно бачити його таким. 

Таким як тоді - загнаним звірем, що шукав шляхи з пастки, в котру сам і потрапив.

— Ти не в тому становищі, щоб вибирати собі супутницю й нарікати її королевою. Якщо тільки - королевою цієї цитаделі, — з гіркою посмішкою відповіла Лілі.

— А якщо я зроблю більше? Завоюю Імперію. Стану правителем!

— Ні, Аміне. Імперія - не твоя. Вона ніколи не була твоєю. Ти маєш створити щось своє. Щось нове. І пам’ятай: можеш не подобатись їй. І всі твої намагання можуть піти до чортової безодні.

Мовчанка зависла між ними, як гострий вітер, що струшує з дерев залишки минулого. Веніамін втупився в підлогу, стискаючи кулаки. Бо Лілі мала рацію. І саме це боліло найбільше.

***

Ларсен неспішно йшов знайомими коридорами, мов крокував спогадами. М'яке світло падало на кам’яні стіни, сходи рипіли під чоботами. Коли він дістався до кухні, тепло й аромат їжі зустріли його, мов старого друга. Він зупинився в дверях, обмінявшись коротким, але змістовним поглядом з головною кухаркою. Легкий кивок — повага. Визнання. Спогад.

Мінні, яскрава, мов промінь сонця, метушилась біля столу. В її присутності завжди було щось заспокійливе — дитяче, щире, незіпсоване.

— Кетелін, — звернувся Ларсен, переводячи погляд на дівчину. — Ти перекусила?

— Трохи… так, — відповіла вона тихо, обережно поглядаючи на нього.

— Ходімо. Амін чекає. А з ним — Лілі.

Аверія підвелась. Подякувала незвичній жінці, що годувала її, та кивнула Мінні, ніби прощаючись із кимось добрим і затишним, що подарувало їй деякий спокій.

Дівчина йшла за Ларсеном мовчки, але всередині щось стискалося — хвилювання, страх, тремтіння слів, що чекали свого часу.

— Якщо ти не проти… — нарешті озвалась вона. Її голос був тихим, ламким. — Я б хотіла тобі розповісти таємницю…

— Це зачекає. До вечора, наприклад, — обірвав її Ларсен спокійно, не зупиняючись.

Аверія опустила голову. Пішла за ним далі, підкорившись мовчанню.

Він відкрив двері кабінету, мов відкривав браму до чогось більшого. Пропустив її вперед, а сам залишився на порозі.

Лілі обернулась. Її погляд був гострий і проникливий, але водночас спокійний. Вона уважно вивчила дівчину, мов щось у ній пізнавала. Потім, мов за давнім етикетом, повільно опустилась у присяді, низько схиливши голову.

— Доброго дня, княжно, — промовила вона з повагою.

На обличчі Аверії з’явився подив. Її очі округлились, а дихання завмерло. Водночас Ларсен, що стояв позаду, здивовано випалив:

— Що?

Тиша зависла у просторі кабінету. Істина, яку Аверія щойно не встигла сказати, вже зірвалась із вуст іншої.