Глава 23.1

Подорож була довгою та виснажливою. Дорога вела їх крізь тихі ліси, де вітер шепотів у кронах дерев. Полями, залитими сонцем, і маленькими селищами, де місцеві з цікавістю поглядали на незвичну четвірку. Вдень вони гарцювали, мов гнані невидимим покликом, а ввечері зупинялися — то біля озерця в гущавині лісу, де зорі відбивалися у воді, то в трактирі, де дерев’яні стіни пам’ятали сотні чужих історій.

Вони їли біля вогнища, спали на холодній землі, часом сміялися, часом мовчали. Між ними поволі визрівала довіра, зрощена спільною дорогою та ночами під відкритим небом.

Аверія насолоджувалася дорогою. Повітрям та відчуттям свободи. Здавалось, про них вже забули. Всі печалі десь позаду. Залишилися в столиці.

За ці дні вона дозволила своєму серцю заспокоїтися. Прийняти сьогоденне буття. Легкі залицяння з боку Аміна. Були навіть ночі, коли її чуткий сон переривали доторки. Зовсім невинні. Принц, будучи уві сні, просто підлягав трохи ближче, обережно вкладаючи свою долоню на її. Це було мило. І дуже приємно. Адже в світі марень він все одно шукав її. 

Веніамін навіть не замислювався, і не знав, що робив ночами. Та щоранку, після ночей на свіжому повітрі, коли міг доторкнутися до неї — прокидався наче наповненим. Енергією. Бажанням діяти. Просто легким щастям, що розливалося по його жилах. 

Та все хороше колись закінчується.

І ось, під початок десятого дня подорожі, крізь вранішній серпанок, перед ними постав Вестерлен — велике місто, охоплене мурами, високими, мов сама доля. Ворота ще були зачинені, але Аверія вже відчувала: далі почнеться новий розділ її життя. Саме тут, в місці біля старовинної фортеці, що колись захищала від дорогів. А зараз захищає від всього світу.

Аверія вела коня повільно, пліч-о-пліч із Ларсеном. Посмішка грала на її вустах — вони дісталися місця призначення. Нарешті. Але коли перед їхньою маленькою процесією відчинилися мури Вестерлену, вона не стримала здивування.

Місто зустріло їх не помпезністю і блиском, як столиця, а чистотою і затишком. Вулички вимиті, мов після дощу, будинки охайні, з різьбленими віконницями й квітами на підвіконнях. Не було тут темних провулків, смороду, криків і страху, яким дихала частина імператорської столиці. Жодного натяку на розділення за станом, жодної напруги.

“Саме тут мало би бути серце краю. В місті, де дихається вільно.”

Люди, що траплялися їм назустріч, кланялися, але з лагідною посмішкою, без примусу. Молоді дівчата махали принцу хустинками, хлопчаки затримувалися поглядом на його коні. Її здивувало, що в цих людях не було страху. Ніякої тіні підкорення, яку вона не раз бачила в очах столичних слуг. Тільки спокій і певність.

А це був дім «безумного» принца. І це місто вже ламало її уявлення про нього.

Містяни з цікавістю поглядали на вершників, але найбільше уваги привертала Аверія. Чоловіків у супроводі знали всі — принц, Ларсен і Кемаль були постатями знайомими, а ось чужинка в простій сукні, з чорною гривою волосся і прямою поставою, одразу стала предметом шепоту. Хто вона? Звідки?

На центральній площі Веніамін зупинив коня і спокійно зліз, поправляючи рукави темного мундиру. Його хода була рівною, впевненою. Він підійшов до сивого чоловіка з трохи згорбленою спиною, що вже чекав на нього серед людей.

— Ваша Високість, — кивнув той, не втрачаючи поваги, але без надмірного офіціозу. — Не думали, що повернетеся так скоро.

— Обставини змусили, — коротко відповів принц і дозволив собі ледь пом’якшити погляд. — Надіюся, твоя Лілі зможе мені допомогти? Потрібно підготувати одну з кімнат. Я нікому не можу довірити це, окрім неї.

— Вона загляне за півгодини, як завжди, — запевнив чоловік.

— Дякую, Еліоте, — кивнув Веніамін і на мить торкнувся його плеча, мов знак вдячності.

Аверія дивилася на все це мовчки. І з кожним словом, з кожним жестом, образ «безумного» принца тріщав, розсипався на друзки, і з-під уламків проступала постать справжнього господаря. Не тирана — а того, кого поважають.

Веніамін мовчки повернувся до коня, легко піднявся в сідло й рушив уперед. Вся компанія послідувала за ним, прямуючи до кам’яної споруди, що здіймалась на невеликому пагорбі. Це був не розкішний палац із мармуру та золота, не подібний до імператорських чертогів столиці. Цитадель. Кам’яна, стримана, колись захисна — і залишалась такою досі. Хоч війни давно минули, а гірські звірі вже не спускалися з хребтів, ця твердиня зберігала дух варти. Веніамін, на відмінну від багатьох інших васалів імператора, підтримував мир із гірцями — союз, що став щитом сильнішим за будь-які стіни.

Коли вершники під’їхали до воріт, відкритих навстіж, без огорож і магічного захисту, їх уже чекали.

Першим ступив уперед чоловік у простому вбранні — середнього віку, з глибокими усміхненими зморшками біля очей. Поруч стояла юна дівчина — білява, мов сніг, весела, мов вітер, з рожевими щоками й блиском зацікавленості в очах.

— Вітаємо вас, Ваша Високість, — промовив чоловік з легким уклоном. — Вітаю вас, панове. Леді.

— Здоров будь, Алес, — відгукнувся Веніамін тепло, а тоді перевів погляд на дівчинку. — Мінні.

Вона ледь присіла в реверансі, усміхаючись.

— Малеча, проведи Леді на кухню. Нехай Неллі пригостить її після дороги, дасть чаю на силу. А потім, як прийде Лілі - підготуєте для нашої прекрасної гості кімнату. Срібляні покої, третій поверх.

Мінні коротко кліпнула, наче не була певна, що почула правильно, та кивнула — слухняно, хоча й здивовано, як і Алес. Та питань не задали. Вони вже знали — принц не дає наказів даремно.

Ларсен тихо зістрибнув із коня та простяг руку, допомагаючи Аверії. Вона прийняла допомогу з легким кивком, спритно ступивши на землю. 

Поруч дуже швидко з′явилася Мінні — донька Алеса. Вона не зводила очей з незвичної гості, її дитяча уява працювала на повну: ця жінка була не схожа на інших. Ніжна постать. Точене тіло. Очі — глибокі, трохи хижі, трохи тужливі — усе в ній захоплювало та бентежило водночас.