Глава 22.2

Аверія мовчки відійшла до вікна, немов ставлячи між собою і Веніаміном невидиму межу. Її постать застигла в світлі сонця, що непомітно проникало крізь шибку. Принц не рушив за нею — лише дивився, зчитуючи думки з ліній її спини, зі способу, як вона тримала руки.

А коли Кемаль підійшов. Тихо, майже нечутно, як тінь. Його очі говорили більше, ніж будь-які слова. Веніамін зустрів його погляд — і одразу зрозумів: друг все чув.

Кемаль був мовчазним, проте всередині нього вирувала буря. Він, хто роками був поруч із принцем, хто мовчки покривав його вибрики й виводив з-під удару, тепер відчував, як звична система розвалюється.

"А все через одну дівчину", — промайнуло в нього в голові. "Рабиню. Чи не так я думав ще вчора?"

Та тепер, знаючи правду, все ускладнювалось. Вона — княжна. Політична фігура. Потенційний каталізатор великої біди. І його друг — хворобливо прив’язаний до неї. Він уже робив нерозважливі кроки. Заради неї. І зробить ще. Не один. Десяток.

Кемаль стискав кулаки. Він бачив, як Веніамін руйнує себе, як бездумно готовий йти назустріч прірві. І не зупиниться. А він, Кемаль, як завжди, залишиться поряд — той, хто витягне з багна. Але чи зможе цього разу?

І головне — чи хоче?

Його погляд затримався на Аверії. Вона була сильна. Прямо стояла. Та він не довіряв їй. Не повністю. Її поява означала хаос. Руйнування. Кінець спокійного, хоч і хворого, але зрозумілого світу.

— Нам потрібно поговорити, — нарешті озвався Кемаль, і в його голосі не було й натяку на колишню легкість. — Наодинці. З тобою, Веніаміне.

В цій фразі було все: турбота, гнів, страх і відчай. І, можливо, щось більше — тривожне передчуття майбутнього, яке стрімко котилося на них, як лавина.

Веніамін мовчки кивнув. Кемаль вийшов, лишивши за собою важку тишу, яку принц ще кілька секунд вдихав, вдивляючись у постать Аверії біля вікна. Її силует у м’якому світлі нагадував йому щось з далекого сну — водночас прекрасне й недосяжне.

— Відпочинь. За п’ятнадцять хвилин спустишся. Перекусимо — і вирушимо. Нас чекає довгий шлях. Десять днів дороги… — сказав він рівним, стриманим голосом.

А потім вийшов, м’яко зачиняючи двері за собою. Пройшов вузькими дерев’яними коридорами, минув кухню, запах смаженого м’яса вдарив у ніздрі, але не збудив апетиту. Вийшов надвір, де його вже чекав Кемаль.

Вони відійшли від будинку, зупинилися в тіні старого дерева, що шуміло над головами, і перевірили: нікого поруч. Лише свіже повітря й далекі голоси з трактиру.

— Що плануєш робити? — запитав Кемаль, схрестивши руки на грудях.

— Їдемо до цитаделі. А далі… подивимося, — відповів Веніамін, вдивляючись у темряву за межами подвір’я.

— Він відправить гончих, — кинув Кемаль, не уточнюючи, кого мав на увазі. Це було очевидно.

І на мить, Веніамін задерев′янів. Ось про це він не подумав. Про такий варіант подій він не те що не хотів, він не наважився думати. Адже гончі — особлива гвардія, що наче продала душу темним тварям. Вони були сильні, швидкі, і точно слідкували за “жертвою”, наче відчуваючи запах.

— Я сподіваюся, що ні, — спокійно відповів принц, та в голосі відчувалося щось дитяче - беззахисна віра, а не впевненість.

— А якщо так? — Кемаль зробив крок ближче. Його голос напружився. — Якщо вже сьогодні вночі твої брати дізнаються? Якщо її шукають уже зараз?

— Будемо діяти по ходу… Я не знаю, що буде далі. Але я хочу, — тихо сказав Веніамін, опустивши погляд.

— Ти хочеш смерті всім нам! — вибухнув Кемаль. Його очі блиснули - вперше за багато років у ньому прорвалося нестримане.

— Ні… — прошепотів Веніамін, розгублений, не розуміючи, чому найближчий друг так рішуче проти.

— Вона стане твоєю погибеллю, — холодно мовив Кемаль. — І ти це знаєш. Вона не проста. За нею стоїть кров. За тобою ж прокляття. Вона - твоя слабкість, Веніаміне. А ти той, через кого може загинути безліч людей.

Тиша зависла між ними, аж поки принц не підняв голову. У його зіницях горіло щось несамовите. Щось майже небезпечне.

— Або ж вона стане моїм спасінням, — прохрипів він. І в його голосі не було сумнівів.

Кемаль мовчки відійшов на кілька кроків, не знаходячи слів. У його серці нуртувало передчуття. Лихе. І невідворотне.

***

Ларсен сидів у невеликій їдальні постоялого двору, загорнутий у тишу, що зависла поміж дерев’яними стінами. Перед ним повільно парував глиняний кухоль із густим, темно-зеленим трав’яним чаєм. Напій гірчив, але зігрівав зсередини — хоч і не настільки, щоб розігнати тривогу, що вкорінилася в його серці.

Його очі мимоволі поверталися до вікна. Крізь запітніле скло він бачив дві постаті — Веніаміна і Кемаля. Силуети ніби застигли в протистоянні. Ларсен не чув слів, але рухи, жести, напружені плечі друга — усе кричало про конфлікт. І найбільше вражало саме Кемалеве обличчя. Цей чоловік, зазвичай спокійний, мов скеля, зараз виглядав наче потрісканий камінь, під яким проривається вогонь.

— Що ж… буде важко, — зітхнув Ларсен майже пошепки, не відриваючи погляду від сцени за вікном.

— Що ти сказав? — долинув м’який голос за спиною.

Ларсен здригнувся. Не почув, як підійшла. Втратив пильність — і це було йому не схоже. Він обернув голову. Айварійка стояла позаду — вже перевдягнена, стримана, зосереджена. У вологому волоссі ще бриніли краплі, мов крихітні дорогоцінності, а в очах — тиша бурі, що вже пройшла, але лишила по собі хвилі.

— Вони сваряться, — промовила вона, підійшовши до вікна. Її погляд ковзнув по тих самих фігурах, що досі сперечалися на подвір’ї.

— Не вперше, — сухо відповів Ларсен, зробивши ковток чаю.

— Але цього разу - через мене, — м’яко сказала вона. — Я не найкращий вибір, який міг зробити Веніамін. Я - чужинка, рабиня, тягар...

— Не кажи так, — перебив він, хоч голос його лишався стриманим. — Вибір завжди має наслідки. Але не завжди ми знаємо, куди він приведе.