Глава 22.1

Тепла вода огортала тіло Аверії, змиваючи втому, страх і біль минулих днів.

Вперше за довгий час вона була не просто наодинці сама з собою. А у тиші, яку не порушував ані скрип дверей, ані крики, ані кроки сторожі. Лише легке плюскотіння води й аромат лавандового мила. Ця самотність зігрівала рвану душу.

Думки кружляли, мов вітряний вир: 

«Для чого вони це зробили? Чому саме зараз? Та чому саме я? Вони ж точно не знають, хто я. Не шукають вигоди. Хоча…»

Усі відповіді зводилися до одного — Веніамін.

Вона не була наївною. Знала: він робив це не просто так, не з милосердя. Але й не зі зла. Вона бачила той блиск у його очах. Ту боротьбу, яку він вів сам із собою. І все ж — він її врятував.

Коли вода охолола, Аверія піднялася, обгорнулася м’яким рушником і вдягнула нову, чисту сукню, яку залишив хтось з чоловіків в кімнаті. Вологе волосся спадало пасмами на плечі, обрамлюючи обличчя, на якому застигла стримана тривога.

Коли дівчина вийшла з ванни, у кімнаті вже чекав він.

 Безумний принц.

Сидів, трохи нахилившись уперед, між пальцями крутив перстень. Коли підвів очі — вони світилися не шаленством, а чимось іншим. Сумішшю рішучості та пошуку.

— Я хочу поговорити з тобою, Аверія, — сказав тихо.

Вона завмерла, стискаючи край сукні.

— Звідки ти знаєш це ім’я?

— Алініель проговорилася, — зізнався він, не відводячи погляду.

Коротка пауза. Ава прикрила на мить очі. Відпустила сукню, котру жамкала, і зробила крок вперед. А потім почала говорити холодно, але стримано та гідно:

— І що далі, Ваша Високість?

Веніамін підвівся, теж ступив крок уперед. У його голосі з’явився новий відтінок — шана, чи, може, страх перед правдою. Він не знав, як то правильніше зробити. Що сказати, щоб не відвернути її від себе.

— Я хочу зрозуміти, чи мої думки правдиві... Княжно.

Аверія мовчки підійшла до вікна. За склом розгорталася краса південної Імперії — золото степів, розлогі лани, залиті м’яким сонцем, і далекі гори, що ніби стерегли спокій цієї землі. Картина — мов із дитячих снів, до яких більше не було вороття.

Вона мовчала, але тиша була вже не зброєю, а визнанням: він знав. Він розумів. І вона більше не могла тікати. Не хотіла.

Її голос прорізав простір кімнати рівно і чітко, мов криця.

Правда полилась з її вуст.

— Аверія Кетелін Айнвар, — сказала вона з гідністю. — Донька його високості Закарі Айнвара, старшого брата царя Західних островів. Ось хто я.

Вона не озиралась одразу. Тільки через мить обернулась — спокійно, із прямим поглядом.

Веніамін в той час сів на теж ж місце, де і бу до цього. Його очі не зводилися з неї, але в них не було ані здивування, ані глуму — тільки повага й мовчазне підтвердження: так, я здогадувався.

— А ще, — продовжила Аверія, опускаючи погляд на свою руку, — я послушниця храму Всетемної. І…

Вона мимоволі стиснула плече — те саме, що носило клеймо.

— …Рабиня. Так що я вже не княжна. І дуже давно.

В повітрі зависла важка тиша. Але вона більше не соромилась її. Нарешті все було сказано. І вона стояла перед ним — не тільки як та, ким була, а як та, ким стала.

Веніамін повільно підвівся з місця. Його рухи були незвично тихими — не через обережність, а через повагу. Він наблизився до неї, не поспішаючи, мов боявся розтривожити ту крихку мить, що зависла між визнанням і мовчанням.

Обережно простягнув руку й торкнувся вологого пасма її чорного волосся. Воно ковзнуло між його пальцями, мов шовк, ще не висохлий після води.

— Ти не права, — тихо сказав він, не відводячи очей від її обличчя. — Ти все ще княжна. Велична. Жінка, яка вміє триматися в будь-якій ситуації.

Вона навіть не ворухнулась, уважно слідкувала за діями чоловіка. І тоді Веніамін обережно пригорнув її до себе. Його обійми були не владні, не вимогливі — лише тепло, мов захист, мов нагадування: ти не одна.

Його голос звучав біля самого її вуха, низько і впевнено:

— Скажи... Чи ти хоч раз схилилася перед чужим правителем? — запитав він, хоча навіть більше констатував: — Чи почала вклонятись, як служниця, а не реверансувати, як княжна?

Чи зламалася? Чи підкорилася тому, хто... зруйнував твоє тіло?

Він зробив коротку паузу — не для драматизму, а щоб її серце почуло кожне слово.

— Ні. І ні клеймо, ні далечінь, ні рабська одежа - ніщо не змінює того, що ти вище за всіх, Аверіє. Ти - та, ким народжена бути. І більше, ніж вони всі могли собі уявити.

Аверія видихнула. Глибоко, з тінню тривоги й полегшення водночас. Його слова — прямі, але теплі — ще дзвеніли в її свідомості. Вона не могла не визнати: Веніамін бачив її справжньою. Не рабиню, не загублену душу в чужій імперії, а ту, ким вона була з народження — і ким, попри все, залишалася.

— Готова розповісти це все Ларсену? — спитав він, порушуючи довірливу тишу, що осіла між ними.

Вона не встигла відповісти, як Веніамін зробив кілька кроків назад. В повітрі лишився його запах, його тепло — і одразу ж його забракло. Прохолода торкнулася шкіри, і Аверія ледь не здригнулась. В його обіймах було тихо і безпечно. Зараз — знову сама, на роздоріжжі.

— І чи готова піти зі мною? — продовжив він, голос рівний, без примусу, але з глибоким очікуванням: — До мого палацу. Туди, звідки зможеш почати нове життя.

В її очах майнула тінь сумніву, що миттєво зникла — і поступилася спокійній рішучості. Вона не знала, що чекає попереду. Але знала, що вже пережила найстрашніше.

І, можливо, це дійсно шанс.

Шанс повернути собі ім’я. Гідність. Голос.

Шанс знову бути собою.

 Почати все з початку.

В кімнаті запанувала тиша. Аверія стояла рівно, мовби кожне слово, що мало злетіти з її вуст, було мечем — загартованим і точним.